Вітаю, шановні ГАКівчани!
Надаю до вашої уваги збірку "Моремрії". Це - моя спроба зробити пісенний цикл, і зараз пишу на ці тексти мелодії. Не берусь називати їх віршами, - це саме тексти пісень.
Потребую критики і сприйняття зі сторони - цікаво, як воно сприймається. Бо сприймаю ГАК справді як академію, де можна багато чому навчитися.
Дякую!
МОРЕМРІЇ
(про щось прекрасне і тільки іноді досяжне)
1. Інтро
Ми вийшли з води —
Люди, птахи і звірі.
Навіть комахи, і навіть коти —
Нащадки цієї стихії.
Море нас тягне до себе здаля,
Кидає втомленим цю соломинку.
В наших турботах ми мріємо шлях
До океану, тепла й відпочинку.
М-м...
Море — це краща частина нас,
Повінь єдиного спільного простору.
Мрії про море зринають у снах,
Роблять щасливомалими дорослих.
М-м…
Мріяти про море — це якось природно.
Відчувати себе частинкою океану — це нормально.
Ми прагнемо скочити у теплу безодню,
І бути як вдома. Як біля мами.
2. У морі
“Якщо немає хвиль,
І сонце не розпечене,
І вітерець легенький стрибає по воді,
Не видно кораблів,
Гарячі ніс і плечі,
Це — сонце, море й пляж, довгощасливі дні…”
Ми у моря, ми у морі,
Ми на морі, ми вже в морі.
А-а-х!
Ти думаєш про море
Десь в офісі за ноутом,
І злива за вікном захлопнула світи.
Зима у нас півроку,
Тож треба більше сонечка,
Тому-то й тягне нас до літа, до води.
Ми у моря, ми у морі,
Ми на морі, ми вже в морі.
А-а-х!
3. Спогади — дитячі
Поїзд. Спека. Їдемо довго-довго.
Вагон. Діти. Ковбаска, бутерброди…
Зупинка — і чекання на пероні.
А потім — воду пили усю, що знаходили.
Їдемо, їдемо, їдемо довго-довго,
Біжимо, летимо, за кермом чи йдемо,
А коли доберемось кудись — невідомо,
Та що буде там — побачимо.
Мабуть, погано — пити чужу воду.
А що робити? Мами поруч не було.
Довгі переїзди часом дуже шкодять,
Не відпускайте дітей від себе, бережіть тепло.
Ти підкинув ідею — а хтось загорівся на все життя,
А інші дивляться не на те, що кажеш, а на те, що робиш.
Тому займайся своїми справами і спілкуйся з дитям,
Бо за розмовами вечори не такі довгі.
Їдемо, їдемо, їдемо довго-довго,
Біжимо, летимо, за кермом чи йдемо;
А коли доберемось кудись — невідомо,
Та що буде там — побачимо.
4. Острови-манівці
Довгі черги порожніх пляшок на полицях.
Пиво спочатку, згодом — все, що міцніше.
Втеча в туман градусів сорока —
Від світу, від себе, від власного моря,
Завдань на роботі, від друзів, совка, —
Полон, самообман у безволлі.
Острови самовтечі,
Лялечки-капсули,
Ти уже не малеча,
Ти дорослий, неначе.
Ти дорослий, неначе...
І чуєш, як маршем
Життя крізь проходить,
Невже це назавжди?
У вічнім сьогодні,
У вічнім сьогодні...
Скільки ходити ще? Поки приймають гавані.
Терплять вони нас, начебто — ще й часом лагідні.
Морський цей горішок тримається поки —
Для себе, для інших, для всіх, абияк —
Ми будемо іншими, кращими, доки
Ці острови нас не злапають. Просто він тікав так.
Острови самовтечі,
Лялечки-капсули,
Ти уже не малеча,
Ти дорослий, неначе.
Ти дорослий, неначе...
І чуєш, як маршем
Життя крізь проходить,
Невже це назавжди?
У вічнім сьогодні,
У вічнім сьогодні...
5. Дитячий табір. Шовковиця.
Пам’ятаю, в дитячому таборі над рукомийником якось росла величезна шовковиця.
А десь високо на горі був справжній мигдаль — і терпкий, і гіркий...
Ця шовковиця просто грандіозна була — я таких і не бачив ніколи.
А мигдаль був сухий і маленький, на пагорбі, поки долізеш туди…
Наші руки — чорні були від ягід,
Язики відливали фіолетом.
І темнішали ми від засмаги,
І усі потерпали від спеки.
Ми купалися у відпочинку, забувши про час, і ніжились у безтурботності і постійній легкості.
Ми ловили медуз, і сушили рапани, і плавали в справжньому морі.
І усі ми, звичайно, закохувались і так заздрили справжній взаємності,
Що хотіли тягнути цей час безкінечно, допоки на небі є зорі.
Наші спогади кращають з кожним роком,
А невдачі додають трохи перцю.
І з'являються деталі у історій,
І в дитинство повертаєшся серцем.
6. Автостоп.
Автостопом до Одеси — це, звичайно, кльово, кльово.
Їхали ми зранку, від самої Либідської.
І гітара, і рюкзак, настрій класний, більш нічого,
Наші мандри, наші двіжі — от де справжня наша воля.
воля, воля, воля, воля,
воля, воля, воля
Десь під Уманню застрягли ми на дві, на три години, —
Та нічого, підібрав нас потім добрий дальнобійник,
Далі що — не пам’ятаю, вже минуло досить часу,
Я от думаю — а зараз? — зараз так би не зібрався.
страх, страх, страх, страх,
страх, страх, страх...
просто більше мандруй — і поменше мудруй
просто більше мандруй — тоді більше мудруй
просто більше мандруй — і поменше мудруй
просто більше мандруй… мандруй...
На гостей чекає Луцьк, Рівне, Суми, Миколаїв,
І Чернігів, і Житомир, і Полтава зустрічає,
Франек, Вінниця, і Харків, і Черкаси і Хмельницький,
Львів, Тернопіль, Чернівці, Ужгород і Кропивницький,
І Херсон, і Запоріжжя, і Дніпро гостей чекає,
І Луганськ, і Донецьк, — теж ніхто не забуває.
І, звичайно, в полі нашого інтересу
Постійно знаходиться місто Одеса!
Нас дуже чекає Крим
Нас дуже чекає Крим
Нас дуже чекає Крим
Нас дуже чекає Крим...
І нарешті, місто видноколів і полів,
І вокзалів, каналів і валів,
А ще — фестивалів, і пагорбів і схилів —
Місто символів, ідолів, вчителів та різних стилів, —
Вас чекає мій любий Київ!
прошу, прошу, прошу, прошу,
прошу, прошу, прошу...
просто більше мандруй — і поменше мудруй
просто більше мандруй — тоді більше мудруй
просто більше мандруй — і поменше мудруй
просто більше мандруй… мандруй...
7. Що найбільше не так
Коли ти летиш, їдеш, приходиш до моря — і дивишся: його нема;
Нема того відчуття: ого, це море, море, море…
(що найбільше не так)
Чи думаєш, що з дівчиною буде вічний кайф,
І буде все, як ти захочеш,
І завжди буде тільки, тільки щастя,
І щодня, і щоночі —
Ха-ха…
Коли ти захочеш жити спокійно й розмірено — без бурі в голові,
Нічого не вийде, так, бо — вітер, вітер, вітер...
(що найбільше не так)
Шторми твої чатують там, всередині,
І тільки й готові прокинутись.
Чомусь така можливість завжди в тебе є,
Достатньо якоїсь невідповідності,
Маленького слова:
Не так...
8. Зсув
Що робити, коли відчуваєш, що їдеш головою?
Коли часом літаєш, а потім тебе накриває.
І розумієш: це треба пережити, це — ненадовго,
І часом себе відволікаєш, а іноді — просто чекаєш.
Відчуваєш себе своєю копією,
Тільки якоюсь на диво брехливою.
А той самий “я” десь в іншому хронотопі
Робить щось таке по-справжньому важливе.
Добре, коли крутишся в роботі, і немає часу
На вихор, який у думках каламутить спокій.
А коли сам, і вітер зриває все з даху —
Нема за що зачепитись, і руками хапаєш обрій.
І думаєш, що наше життя — це цикли циклів,
Де у кожного — свої власні орбіти,
І у дуже рідких щасливих випадках
Нам дано свою орбіту зрозуміти.
9. Прекрасній дамі — своїй душі
О, музо думок моїх творчих!
Прекрасна пораднице, мила богине!
До тебе лечу я музично й співочо,
Тягнуся — й шаную, неначе святиню.
Це правда, — я мало до тебе звертаюсь,
Не часто пишу і так мало з тобою спілкуюсь, —
Але десь у серці моїм розумію і знаю:
Я тільки з тобою насправді живу і існую.
Я дякую — і за натхнення, і радість,
За світлі думки і пісень такі різні мотиви.
Я чую піднесення, — отже, зі мною ти. Прошу зостатись,
І диктувати надалі. Я слухаю. Іноді — чую. Спасибі.
10. Memento Mori
Як мислимо смерть? Якось зовсім дитячо.
“Вона наче є, але ж: не помічати,
Не паритись надто… і бути щасливими”, —
І все, — немов у безсмертя ми віримо.
А раптом це станеться з нашими рідними?
Це як нам прожити? І що тоді вдіємо?
Ми будемо плакати? Чи сторонитись?
Чи зробимо вигляд, що нам це не світить?
Від страху це. Чи з небажання впускати
У думку отой життєсмертний екватор,
Коли нерухомо лежиш і чинно, —
А може, це й є отой відпочинок,
Отой вічний спокій, якого ми прагнемо,
Це й є оте море, до чого ми тягнемось?
І “бути й не бути” сплітаються разом,
Лежиш і кайфуєш, забувши образи...
“Про смерть пам’ятай”, — так казали нам давні,
Це — частка життя, і вона більш реальна,
Ніж наша гонитва за щастям вічним.
Тож маємо жити. І про життя свідчити.
11. Про своє щастя
Мабуть, щастя — у творенні, в напруженні духу,
І як діти здорові і регіт стоїть у хаті,
Коли тихо дружина співає на кухні,
І є в тебе час, щоби це усе помічати.
Дай собі спокій — і гарну мету.
Дозволь собі мріяти і лінуватись.
Дай собі радість, надію святу,
Дозволь собі плакати і посміхатись.
Як пізнати себе? Хто я є? Хто ми є?
Душі світла — й тіла, що скоряються часу.
Весь наш світ — це одне, все живе й неживе, —
Ми частинки єдиного всесвіту, — і це прекрасно.
12. Зима
Насправді, це дивно, що буває зима.
Це — якось неправильно, це — не для нас.
Ми створені ніжними, м’якими й добрими.
А тут — порожнеча, і холод — до обрію.
(Якась неприродна природність,
якась природна неприродність,
ця безтеплотність,
ця не-турботність…)
Півроку в нас — зима. І більше, ніж півроку.
Це ж треба так зайти було у пошуках Едему...
“Лишаймось на екваторі”, - волав первісний родич,
Та, мабуть, посміялися, і припинили тему.
Ми створені для пестощів, для пахощів і радості,
Та хоч би для кохання, для щастя-хоч-би-що!
Шукайте своє море, бо тільки там проявиться
Тепло й любов, добро й любов, кохання і тепло!
Тоді втече зима, бо строк її завершено,
Залишить в тінях парочку брудненьких кучугурів...
А нам вже тепло й радісно, ми — бджоли, оси й шершні,
На морі вже чекають нас етюди на натурі!
Сніг стане морем,
А море потім — снігом.
Лід стане морем,
І навпаки…
Ми будемо щасливими,
Довго-довго!
Сьогодні. І завтра.
І навіки.
