Мабуть, тому, що перестала вірити,
тепер лише спостерігаю:
пильно,
нашорошено,
вдаючи зі себе
незрушного сфінкса..
Мабуть, тому, що втратила,
не намагаюся знайти нове -
сторожко ступаю по старих,
вже звітрілих слідах,
бо нюх - тобто чуття -
ніколи не підводить -
бо вовчицям - вовче життя -
мож´, лише нове віяння,
що приносить старі запахи,
є заодно спроможне
нагорнути у ніздрі
свіжу кров
ще невідомих можливостей.. -
О, моя дороговказівна зоря
вже крізь густі хмари
зирить високо над обрієм -
і море, це безмежне море
накриває то чорна,
то зелена хвиля..
Так-так, онде Полярна зоря вже зовсім ясна,
сяє блакитним одиноким гвіздком у зеніті.. -
так як і я, мій вовчий Боже, бо вже теж там,
або, може, вже й далеко за ним..
Але старим вовчицям море - не по коліна,
а сліди на піску залиті гіркою солоністю -
то ж їм, сіромахам-сфінксам, лиш би Простір
та недосяжний сліпий Місяць -
бо, видющі, хоч і зневірені,
приречені
вічно на нього
вити..
---------------------------------------------------------
ПС:
навіяно подорожжю в Норвегію та цією мелодією:
https://soundcloud.com/nanasipeter/into-the-polar-night
