Виявляється, що я утаємничено
у буденностях щодня чекаю вечора.
І не розгадаю - звідки він спливе щораз
в чорнобілий світ рутинного і звичного.
Поскидає маски, позмиває вдаване,
витре білозубу цвіль нещирих усмішок.
Замість них обличчя розфарбує старанно
і в очах запалить мерехтливу гру свічок.
Барвами мінливими вогнів неонових
висвітить він недвозначність поглядів.
Та вони, як постріли з театру поля дій,
не вбивають, лиш туманять голови.
Між парфумами жадань гірчить жіночістю
незборима зваба Євиного яблука...
Так чому ж розгублено дрижить твоя рука
на краю поміж цнотливістю й порочністю?
