| © Ольга Ярмуш, 31-07-2018
|
Знаєш, хлопчику, ти мій сон —
ти снився мені в Саду, коли дозрівали грона,
коли говорив Господь про перші медові збори,
про перших пташат у гніздах і перших ягнят на луках,
про плин безтурботної вічності, про творення слів і смислів…
Знаєш, хлопчику, першою була я.
У тім запашнім Саду, у тім первозданнім Саду,
серед стиглих плодів землі, пе́рвісних зорепадів…
Першою була я, співачка і танцівниця, гурія з Божої ласки,
хто придумав слово «самотність», незнане, тривожне слово.
І тоді
у спів мій прокралася туга,
а танок став прозорим і гострим, як гірський кришталь.
Сад затих у чеканні і подиві, всі птахи, і ягниці, й бджоли…
Бог спочивав між розкидистих яблунь,
коли я зробила перший на світі злочин…
Я вийняла з Господньої бороди насінинку яблука
і стисла її між долонь, і над нею заплакала…
Космічна самотність голкою впиналася поміж ребер,
говорила зі мною, танцювала в мені…
Тому я зробила те, що зробила…
Не питай, мій хлопчику, як потому було
мені –
першій, хто розгнівила Бога, першій, хто його ошукала…
Пам’ятаю тільки падіння небес, і блискавиці, що тяли вічність;
пам’ятаю першу кров із розбитих колін, морок і жах.
І тебе – того, хто поніс мене на руках…
Певно,у тім Саду і нині дозрівають грона
і пасуться ягнята в смарагдових травах.
Певно, й досі родять яблуні тугі, ніби перса, яблука
і Бог з них вирощує нові сади, наповнені словами та світлом.
Певно там є нова улюблена гурія, що танцює й співає
у золотій вічності….
А у мене, хлопчику мій, є ти,
той, хто врятував мене від самотності,
той, кого викрала з Божих уст.
І хай моє тіло укрилося шрамами,
хай муки первонароджень такі нестерпні, що зникає голос,
та у мене є ти –
той, кому співатиму вічно.
21.07.2018
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
