Дай Боже мені пам´яті,
абим памя´тала все до найдрібнішої крихти..
до найдрібнішого відлиску дощової краплі на склі..
Їдемо.
Автобус зупиняєтьсся лише в найпотрібніших випадках..
Бо я їду.. знову їду у свою вимріяну Скандинавію -
як же не розуміти поспіх водія? -
Бо завтра, завтра ж я вже буду надвечір в Норвегії,
точніше на снігово-білім даху Oпери в Осло,
буду спостерігати грозові хмари над фiордом,
наче над останнім клаптиком світу і чекати,
аби легендарний Тор Геєрдал зі своїм сплетеним паромом
переправив нac ув інший світ..
Їдемо.
Всі їдемо - хто за чим:
хто за спортивними досягненнями
у вигляді високогірних виступів,
хто за чистим північним повітрям,
втікаючи від центрально-європейської жари,
а хто просто за своєю любов´ю..
або як я - за своєю одержимістю..
Отож їдемо..
Щоразу зупиняємося в іншому кемпі.
Минаємо гори, водоспади і льодовики,
пропливаємо через фіорди,
піднімаємося ввись
аж до головокружіння..
І раптом я помічаю.. а краще б нічого не помітила! -
бо це так несправедливо!-
ніколи не вірила і не віритиму -
(бо янголи насправді не існують..) -
ні-ні, справді не існують -
принаймні, не в такому "читанковому" вигляді -
бо це була би просто насмішка
над моїми бажаннями, мріями.. -
Боже, навіщо посилаєш мене так далеко, аби..? -
чого чорт не хотів: мої очі зувиділи те,
від чого і для чого втікали з хаотичної метрополії..
А потому вір Тобі, Боже,
або людям,
що кажуть,
що не існує іронії долі..
------------------------------------------
Ну ось, я вже зі своєї країни мрій повернулася -
сиджу і не знаю, що зі мною діється.. -
але постійно втручається думка,
що все стається не просто так:
мабуть, знамення,
аби таки завершила
свій відкритий
всім добрим і злим
силам роман
(бо мій ангел-охоронець вже, як видно,
за чотири роки моєї психо-нестабільності
зі свого підліткового віку справді змужнів)?..
