Спочатку – про своє потойбіччя, глибоке і темне, як сон наяву.
Таке, де усе реальне – і ми, і вічність, і вулкан на Суматрі,
і звірі, що схожі на старі міфи, і старі міфи, що колись були першими словами.
…Давні мури, може, герметичних храмів, а може, самого Едему,
за якими творили алхімію посивілі янголи, геть занесло пісками часу,
а з пісків часу постали піщані големи – ті, що поїдають безсмертя –
і принесли зими, довгі, вітряні, ворожі зими з ночами без віри і без вогню.
Він скаже: «Усе те я бачив на власні очі, ніби літери у книзі Езри Паунда.
Я обплітав відьмацтвом піщаних монстрів і вірив, що це дасть результат,
бо ніщо там не має такої сили, як власне пробудження і власне світло.
Я знаю: бо усі видіння – також і плід моєї уяви, я створив їх із загального болю,
щоб приборкати диких хортів цього завороженого чудовиськами світу»…
А друге, що він розкаже, – як ми нарешті зустрілися на Суматрі
і за зеленими пагорбами чайних плантацій, ніби готична темна істота,
із надр землі сходив паросток пробудженого вулкану.
Гуркотіла гроза за нашими плечима, і пахло попелом і озоном.
І ми стояли пліч-о-пліч і бачили… бачили, як з темної квітки облітає пелюстя,
як білими нервами її єства крається горизонт.
Ми бачили големів, що розривали черево вулкану і виходили назовні.
Ми бачили підняття герметичних храмів і міфічних потойбічних звірів.
Чули їх рев, нас сліпила їх кипуча кров, ми відчували, що вони йдуть за нами…
Але ми знали – розкраяне серце землі зійдеться великим і синім швом
І кожен його удар буде сильнішим попереднього, як набат, як рокіт духу.
І темні монстри того світу так і залишаться у тому світі..
Засне розбурханий вулкан, засмаглі жінки зберуть урожаї з чайних плантацій…
І він мовить: «Бачиш! Це те, про що я тобі говорив: темрява завжди з нами,
На відстані руки, сну, пристрасті і прокляття.
Але, якщо ти впадеш, а я не зможу до тебе дотягнутись, бо буду мертвий,
знай – вся сила, все світло, всі янголи і слова знаходяться на відстані
поклику – в Серці!»
