Ти запрошуєш вкотре у свої палати -
(цей палац із піску нетривкий) -
так горіти тобою, наче перебувати
на кінчику леза, чи в сильних гарячках,
де душа причаїлась на вістрі
пронизливих снів.
І як вітер блука у гулких коридорах,
мов холодний в Провансі містраль -
ось так лячно стає від вогненної страти,
бо вогонь розтопив увесь лід...
Твої німфи зварили коктель з мандрагори:
всипали пристрасть, розтерту із друзок зі скла -
напуватись її і чекати із гіркістю втрати
ласки твоєї, що запричинила розуму крах.
Розберу по піщинках, поструктурно-детально вивчати
буду душу твою, мов сонцесяйний палац.
І кришталь, що прийшлося по ньому ступати -
ці уламки збираю руками кривавими з ран..
Подарую тим снам божевільним, шаленим
все останнє своє, що не встигла іще розіп´ять.
І горітиме сонце стражданням нестерпним -
запалає душа, мов смертельної рани зоря...
