Найбільше моя мама любила співати.
Особливо журних українських пісень.
Довгих, тужливих немов осінній дощ, мов далекий клекіт журавлиного вирію.
Наодинці за нескінченними домашніми клопотами…
За святковим столом у колі милих кумась…
Пісня тріпотіла на її устах ніби відпущений на волю птах.
***
Співала й тоді, коли носила мене під серцем.
Малесеньким тільцем у світлі свого тіла.
Що, воднораз, слухало і співало разом із нею.
Співало її тілом і слухало не її.
Співало, вслуховуючись у тіло, що робилося не своїм.
Слухаючи як слухає той, хто в тобі.
Слухаючи як слухає той, в кому ти.
Співом кличучи до життя.
Одним голосом на два тіла.
Співаючи, тіло бриніло розбіжними обертонами неначе священна чаша.
І пило саме себе.
П’яніючи від неймовірного: остаточна розлука означає побачення…
***
Мами давно вже немає.
А спів лине й лине по світу ніби необрізана пуповина.
В’ється річкою, тремтить місячною тінню, тягнеться вузькою стежиною аж за небокрай…
Два тіла на один голос рвуть по живому.
Душать застряглим у горлі криком.
І несуть на край ночі, де розлука означає доконечне побачення…
