Мене сьогодні уже не люБЛЯть.
Ті шо ше вчора казали „завждИ”.
Заклякло в горлі, канат розрублять,
Нема бажання просити „зажди”…
Усе прекрасно, я в нормі, правда.
Її обітниці не письмові.
Сказала - думала, то не кривда,
Давно змінилось щось у розмові.
Давно й упевнено, беззворотньо,
Мені б лише тоді натяку досить
Було б, летіла до неї боса
Вночі, зимою, бо їй самотньо.
Маленька, знаєш, це так буває,
Не плач, кохана, я поруч, чуєш?
Це зараз так, все чогось чекаєш,
Переховаєшся, перевоюєш,
Перебудуєш останні схованки,
Своєї пам’яті, своєї ніжності,
Лише дай часу, справдяться здогадки,
Зірвуться плани із запобіжників,
Зруйнують мури, уб’ють амурів,
Тих злих нахаб, що не дали згоди.
І я не дам тобі тиші здуру,
І я піду, як мені не шкода.
А ти кидай в мене цегли боляче,
Словами розпачу в серце колись.
Мені безмежно від того холодно,
Не зрозуміла ти… може колись… 20.04.07
