Стрічались. Лагідно всміхались.
Розпитували. Обіймались.
За стіл сідали. Тостувались.
Ще підкладали – відмовлялись.
В припадку щирім довірялись.
Бідою часом переймались.
У дверях гаряче прощались.
Ізнов зустрітись домовлялись...
Вночі застигнеш над плитою,
самотньо гріючи долоні,
а думка десь сама собою
в заціпенілому безсонні
на волі бродить без припону,
туди зирне, сюди загляне,
відтак надибає на спомин,
незряче вдариться і стане.
І враз проступлять із туману
блискучі очі, голос, жести,
і всі ознаки того стану,
коли зійшлися -- і воскресли.
Минуле здасться як Великдень,
в нім золотитись будуть паски,
і вся душа – чужим і рідним,
і все в душі – тепло і ласка.
Отак стоїш сама у кухні
в обіймах холоду нічного,
з тих, що колись були присутні
в твоїм житті, нема нікого.
Роки просіялись крізь сито
рідких дзвінків, тривких небачень,
дверей, що гостям не відкрито,
чиїхось спогадів ледачих.
Охопить жаль – не за роками,
за тим строкатим Великоднем,
за тою церквою з дарами,
що нас чекає досьогодні.
Чи пам’ятають їхні очі
давно минулу панораму?
Замерзли руки серед ночі,
і знаю я – у них так само.
