Один за одним позалишали світ батьки,
занурили за небосхил прощальний вирій,
тепер вже ми, оточені дітьми дітей,
батьками віку стали, позавчорашні діти…
Дитячі очі дивляться на нас
немов на довгі лиця часу,
що у човнах долонь пливуть
із донародження на захід,
перевантажені добром…
літописи минувшини читають, -
строкаті пазли зламаних надій, -
складаючи в картинку погляди,
слова, мовчання, біль
і стоси жовтих фотографій,
де ще луна пустопорожній сміх,
всі тіні сховані у тіло,
обличчям звернуті до неба,
а очі викликають світ на бій…
і вже вдають своїх батьків.
Батьки батьків дітей дітей,
мов камінь кинутий у воду,
переінакшена у хвилю твердь,
розбіжні кола не переступного сусідства…
