«Ченці волохатими пальцями
Книгу розкриють свою вересневу…»
(Пауль Целан)
Написано в мій день народження, коли мені виповнилося 103 роки. Подумав про це число трьохцифрове і жахнувся. Хоча чого б то… Хіба що припустити, що все було недаремно…
Зазираю нишком:
Що пише він там –
Той старий у дзеркалі:
Які вірші водить-виводить
Навпаки-навиворіт?
Хотів би хильнути з ним
Чарочку задзеркального віскі,
Але де там…
Тільки кажу йому –
Потойбічному:
«Ти був рудим
Наче весняне сонце,
Став білим –
Норвезьким полярним пугачем,
Навіщо мене так покарано
Чи то нагороджено:
Таким віком безкраїм
Чи то нескінченним?
Певно, щоб бачив
Жахіття й марноту
Світу сього недоладного
І журився,
Над руїнами слухав вітер,
Над пусткою співав мовчанням,
Над прірвою казав,
Що всюди порожньо,
А не тільки в безодні темній
Небуття вічного,
Над травою промовляв шовколистяно
Зачесував її розпатлану,
Згадував, хто лежить під нею
Чи то зіллям зеленим – папороттю
Із землі проріс буттям новим,
Чи просто думав-гадав чому
Тобі свідком буди судилося
Мовчазним свідком відчаю…»
