Такий легкий…
На спині бутель порожній, 20-ти літровий.
Лавіруєш між ямами,
сніговими заметами,
собачими лайняшками.
Колеса торкаються асфальту – не асфальту, а снігової каші.
Загрузають у ямках, тонуть, випірнають з водяних слідів.
Ти долаєш сантиметр за сантиметром,
метр за метром.
Сталеві м’язи напружуються й скриплять,
сніг січе й січе, а ями глибші.
Людських ніг, як на київському вокзалі,
а собачих лайняшок, як на мінному полі.
Та, ХАММЕРЕ, тобі треба дістатися пункту чистої питної води.
Ось твої ноги гумові ноги наближаються до скляного будиночку.
Вони замочені снігом.
У гвинтиках – сніг,
У металевій оправі – сніг,
У твоїй чорній шкірі – сніг,
Сніг накриває тебе з головою…
Продавчиня заливає тобі за комір водиці.
Матюкається, бурчить, приндиться, обурюється, бо ніхто не приходить
купувати воду з купюрою п’ятсот гривень в кишені.
Вона розводить руками, у неї нема решти.
Ти мерзнеш, чекаєш.
Вона наливає тобі в мішок на спині водички по вінця, важкої водиці.
Виймає з горлечка бутля шланг, закриває віконце.
Good bye!
Твої металічні колінні суглоби напружуються, гумові ноги вгризаються в землю.
На твоєму горбі, мов тонна води.
І ти скрипиш, котишся, котиш, мов Сізіф додому цю воду.
А вода – це життя!
