Залишав храм із похиленою головою…
«Царю, що сказав оракул?»
«Підтвердив, що я Бог.», - кинув роздратовано й пройшов крізь них не зупиняючись.
Знав, мовчки переглядаючись за його спиною, читають в очах одне одного сумнів, збентеження, розгубленість.
Та, байдуже, він сказав правду: оракул і справді виголосив йому те, за чим до нього ходив.
Все так… аби не дещо, чим, насамкінець, доповнив свій вердикт…
***
«Чи являюсь я, той, хто оце нині тебе питає, Богом?», - голосно звернувся до оракула храму Амона, що у єгипетській Сиві.
«Так, ти Бог, Олександре, сину Пилипа, цар Македонії, володар Персії, Єгипту та іншого світу.», - по недовгому, але напруженому мовчанні відповів оракул.
Й додав: «Зарівно, як і будь-яка порошина на твоїх стопах, царю…»
«Порошина?!», - не зміг приховати щирого здивування.
Потім, раптом, розреготався: «Глянь, як скидаю Богів з високого Олімпу своєї божественної п’яти!»
Й з силою постукав ногою об гранітну колону.
Та оракул реготав голосніше і довше.
Зрештою, це не на жарт розлютило Олександра: «Над ким із Богів ти смієшся? Над струшеним мною порохом?»
І вже з неприхованою погрозою в голосі прибавив: «Чи може наді мною?»
«Даруй, царю!, - вгамувавши сміх, шанобливо відповів оракул, - Не хотів тебе образити!
Просто уявив себе, на мить, порошиною, що скидає із себе таку велич як ти, володарю світу!»
Й за короткої паузи, з ледь вловимою іронією спитав: «Зміг би ти струсити із себе храм?»
Не дочекавшись відповіді, продовжив: «Богів, царю, стільки, скільки світів.
Світів - скільки порошин.
А порошин стільки, скільки разів будь-яка з них рівна сама собі…
Бог, сину Пилипа, завжди рівний самому собі… нескінченну кількість разів.
Він не панує, але і не підвладний.
Не один, але й без оточення...»
«То, що ж, Бог не може бути царем?»
«Чому ж?! Може! Якщо царює над самим собою.
І скине із себе храм… до останньої порошини.»
«До останнього Бога, так?»
«До кінця світу.»
«Де ні Бога, ні оточення, а ти ніби розіпнутий поміж двох дзеркал?..»
«Авжеж, доки остаточно не загубишся у відбитках.»
«Порохом поміж пороху?»
«Богом, що з пороху підніметься в порох…»
***
Нарешті зупинившись, сів навпочіпки й, набравши повну жменю піску, довго, уважно його розглядав: «Боги…»
Гірко осміхнувся й, підвівшись, щосили жбурнув пісок на вітер: «А я думав, підкорив Єгипет без жодної битви…»
Затим рвучко повернувся до завмерлого за спиною почту й, вказавши на розстелені до небосхилу піски, твердо промовив: «Йдемо аж до самісінького кінця світу!»
Вдруге до Єгипту Олександр Македонський повернувся вже аби бути похороненим…
