Весь час реготав.
Не усміхався тихо і зі співчуттям немов пастир до нерозумних чад Божих.
Не журився гріхам цього світу, як і належало б істинному пророку.
Ні, навпаки, з ранку до ночі гиготав немов п’яний чи дурнуватий.
Це страшенно дратувало його учнів.
Хотіли ж бо бути грізними апостолами сурової істини.
Земним почтом Небесного Царя.
А, натомість, мусили слухати нескінченні анекдоти, вдаючи, що їм теж дуже смішно…
А їм давно вже було не до сміху.
Коли думали, нащо за ним попленталися.
Залишили сім’ї, ремесло, звичне життя…
Спокусившись водою перетвореною на вино.
Та, вода так і залишилася водою…
Він заливався сміхом, а з ними нічого не відбувалося.
Все було так, як і було…
Ні, не так: разом із ним тепер посміховиськом зробилися й вони.
(Перехилився через моє плече й, пробігши очима написане, розсміявся: «Якщо бодай щось у цьому вірші відбудеться, то він не про мене.»
«Зачекай, але ж тебе зрадили, розіп’яли, хіба ні?»
«Так, але ж вірш, сподіваюся, не за це?»
«Твоя правда… яка різниця, яким ти був чи що з тобою сталося, коли ти був!»)
«Я є!»
Розкинув руки вшир і повторив: «Просто, є! Розумієте?»
«Ні.», - чесно, в один голос відповіли апостоли.
Махнув, розреготавшись, рукою: «І не треба розуміти… Достатньо віри!»
