За всіх вас,
Хто колись подобався чи не подобався,
Тих, що іконами збереглися у темній душі-печері
Ніби чару вина у застольній здоровиці
Підіймаю віршами наповнений череп.
Все частіше задумуюсь –
Чи не час кулею у скроню точку виписати.
І, може, кінець п’єси, приїхали, все?
Сьогодні я про всяк випадок
Даю прощальний концерт.
Пам’ять!
Збери у свідомості у залах
Коханих нескінчені черги.
Сміх із очей у очі лий.
Хмільними веселощами бий по самоті.
Прощальний номер – перегони зі смертю!
Сьогодні я гратиму для вас на флейті.
На власному хребті.
Кілометри вулиць кроками витоптую.
Куди втечу я, кому це пекло віддати?
Якому небесному Гофману
Видумалась ти, проклята?
Для буревію веселощів вулиці завузькі.
Свято вирує, гойдає черевом.
Думаю.
І мої думки,
неначе черви криваві лізуть із черепа.
Мені,
Чудотворцю всього святкового,
Самому на свято вийти нема з чим.
От зараз піду й розіб’ю на камінні голову.
Аби не жалкувати за собою пропащим.
Ось я – богохульник.
Кричав, що бога немає.
А Бог такий, думає: чекай, хлопче, чекай…
Бог таку з пеклових глибин вивів
Що перед нею скеля здригнеться і сонце не сяє
Вивів і звелів:
Кохай!
Бог задоволений.
Під небом у скруті
В такій негоді людина гине і плаче.
Бог єхидно потирає ручки:
А що? Як тобі? Як ся маєш, юначе?
Це йому, всевишньому,
Щоб ніхто не здогадався хто ти,
Видумалося зробити тебе заміжньою,
І на рояль покласти людські ноти.
Якщо підкрастися до дверей спаленних
Й раптом перехрестити над вами покривало,
Знаю –
Запахне шерстю паленою,
Й сіркою задимиться м’ясо диявола.
А я, заміть того, до зорі ранньої,
у розпачі, що у тебе інший у постілі до пір,
метаюсь,
й свої крики у строчки вигранюю,
вже наполовину божевільний ювелір.
В карти б програти
все що є ти.
Чи просто напитися гіркої.
До темноти.
Не хочу!
Не чіпайте! Нехай засохне.
Все одно знаю,
Що скоро здохну.
Якщо правда, що є ти
Боже,
Боженьку милий,
Якщо саме тобою виткано
Зоряний килим
Якщо цей біль саме тобою наслано –
Банкуй, суди.
В суддівській мантії виходь на люди.
Не забарюся. Прийду вчасно. Затримки не буде.
Чекай на мене, митарю.
Слухай мої зізнання,
Всевишній інквізиторе!
Рот - не кричи.
Крику не буде на вигризених губах.
Прив’яжи мене до комет як до конячих хвостів
Й поволочи,
Розриваючи поволі на ікластих зірках.
Або ось так:
Коли душа моя виселиться
Й вийде на суд твій,
Захмурена по самі вінця,
Ти,
Чумацький шлях перекинувши шибеницею,
Повісь мене, злочинця.
Роби що хочеш.
Хочеш – четвертуй, твори розплату.
Я сам тобі, праведний, віддамся до рук з пошаною.
Тільки –
Чуєш! –
Забери ту, прокляту,
Яку зробив моєю коханою.
Кілометри вулиць кроками витоптую.
Куди втечу я, кому це пекло віддати?
Якому небесному Гофману
Видумалась ти, проклята?
