Не хотів її втрачати.
Певен, вона мене теж.
Втрата знайшла нас сама: тихо підійшла ззаду й, ніжно обнявши за плечі, уклалася підборіддям поміж схилених одне до одного голів.
Уважно вслухалася в наші слова.
Співчуваючи, кивала головою.
Мовчки дивилася вдалечінь…
Знала нас давно.
Й не вперше навідувала.
Кожного разу повертаючись із болісним питанням в очах: «Ти як?..»
Вона не була нашою помилкою.
Зарівно, як і виразом немилосердної долі.
Ні, просто, жила власним життям…
Тинялася бозна-де місяцями, а то й роками, щоб потім зненацька з’явитися на твоєму порозі.
Відчиняв їй двері й вона входила у твій дім так, неначе на неї тут давно вже чекали.
Й залишалася, як правило, на довго…
Знічев’я перебирала на полиці книги, диски, насвистувала у ванній кімнаті…
Стояла за спиною, коли розглядав себе у дзеркалі…
Сплівши на грудях руки, подовгу задивлялася у темне вікно…
Розливши по пузатих чашках запашний чай, гомоніли до пізньої ночі.
Інколи затято спорили, звинувачуючи одне одного у всіх праведних і неправедних гріхах.
Зазвичай же просто згадували минуле…
В цілому, була чудовим співрозмовником.
Мала терпіння вислухати, такт змовчати.
Разом із нею, щемка на дотик порожнеча жовкла й осипалася ніби осіннє листя…
Потім вона йшла…
Востаннє поправляла перед дзеркалом зачіску, осмикувала сукню, перевіряла, набиту різноманітною дрібнотою, сумочку.
Й, раз по разу, зиркала на моє відображення у себе за спиною.
Нарешті, навівши блідою помадою губи, поверталася до мене обличчям: «Ну, ти як?»
«Нормально…»
Усміхнувшись одними кутиками губ, клала мені на плече руку і, мовчки, йшла геть.
Дослухався до стихаючих кроків на сходах і ловив себе на думці, що мені її бракуватиме.
І, що, насправді, кожного разу з нетерпінням чекаю на її нове повернення.
Невже звикся із нею?..
Крізь вікно спостерігав, як її постать губиться у пістрявій мішанині інших і уявляв свою долю клепсидрою.
Котру завзято обертаю, по суті, лише для того, аби, услід за порохом марних прив’язаностей, явилася вона.
І, втратою всіх утрат, більше ніколи мене не залишала…
