Залишають наш край журавлі. Із журбою, неначе востаннє.
Їхні тіні, мов в дзеркалі клин на холодній водиці.
І мрячить мілкий дощ. Наче з птахом летить і кохання,
Золотавим листом, щоб від ока снігами укритись.
Розумію, що час. Що нічого від нас не залежить.
Пролетіло тепло, пораділо дитинкою літо.
Та не згоден ніяк, хоронюся в сивіючу вежу,
Свій останній форпост, проти холоду, зла, проти вітру.
Рідним співом освітлені зали і днями, й ночами,
Розмальовані стелі узором народних казок,
Ми любовне багаття удвох тут колись розіклали,
Майорять візерунками стіни від наших думок.
Ти говориш мені про інакше світосприйняття,
Віддаю тобі світ свій. Та й навіть ціною життя.
