| © Сергій Двірний, 26-01-2018
|
«Я кохаю тебе, але не можу поважати… хочу, але не можу, вибач!..»
Дивився в її заплакане обличчя й не міг второпати, за що вона говорить.
«Не можеш поважати? Чому?!»
«Розумієш, чоловік має крутитися… робити гроші. Бідність так принизлива!..»
Її сльози були щирі, а розпач очевидним: треба ж було закохатися не в того, в кого треба!
Та ще й в такий непевний час!
За вікном був 92-й…
Перший із низки моторошних 90-х, коли старе було зруйноване, а нове все ще залишалося невідомим, сумнівним, грізним…
Кожен, аби вижити, дати собі бодай якусь раду, розгублено хапався за всяку спокусу.
Навіть, до кінця і не уявляючи, що це… як це робиться… куди й до чого веде… мовляв, ноги винесуть!..
На жаль, для багатьох все закінчувалося тим, що виносили ногами вперед…
Відкриваючи очі принишклій більшості на досі незнані рекет, банкрутство, беззаконня, корупцію…
«От, наприклад, Ігор… ви над ним постійно смієтеся, але, насправді, він заслуговує на повну повагу… Як чоловік.»
Ігор був моїм однокурсником, що за п’ять років навчання, перший рік провів на різного роду нескінченних партійних нарадах, а останні чотири в бізнесі, появляючись в університеті лише двічі на рік, в сесійний період.
«Ігор?!, - розсміявся, - Та він же за п’ять років і пари книг не прочитав!»
«Ну і що?!.. Зате повністю утримує свою сім’ю… Кому зараз потрібні твої книги?!.»
Коли рік тому познайомилися й закохалися, ніщо не віщувало кардинальних змін.
Попри парад суверенітетів, Радянський Союз, хай і хитаючись, але все ще стояв.
Рубль, хоча і з фіговим листком купона, залишався справжніми грошима.
Тож, здавалося, все буде так, як і було… тільки вільніше, заможніше і українською мовою.
Я гордо ходив у багатообіцяючих випускниках престижного факультету столичного університету. Викладачі розмовляли зі мною вже як із завтрашнім колегою по кафедрі.
Я бачив своє майбутнє виключно в науці.
А, науку в центрі суспільної та державної уваги.
Нині ж, отримавши на руки диплом першого випуску самостійної України, мав вельми примарні перспективи…
Навіть, з огляду на аспірантуру в яку одразу ж подав документи.
Був нікому не потрібним молодим фахівцем у незалежній, але, як виявилося, вкрай зубожілій Україні.
В якій наука і злидні ще довго мали залишатися синонімами.
Вона була онукою обласного прокурора і донькою працівника кабінету міністрів.
Її родина майже ніколи ні в чому собі не відмовляла і кожного літа оздоровлювалася в Батумі.
Я ж, навпаки, був бідним студентом з простої сім’ї рядового колгоспника із Богом забутого села на Черкащині.
Який і на морі побував уперше лише аж після армії, по путівці, щедро виділеній заводським профкомом у лютневий Геленджик.
Її батьки терпляче і тактовно чекали, коли наш зв’язок, нарешті, їй обридне.
Час від часу прозоро натякаючи, що їх донька заслуговує на більш достойну у всіх відношеннях пару.
Я ж тішив себе простодушними ілюзіями, що вже дуже скоро зможу в повній мірі довести силу свого кохання та безпомилковість її вибору.
Дбайливим ставленням та переконливими життєвими успіхами, врешті решт, заслужу на їх глибоку і щиросерду повагу.
Був закоханий у неї до нестями й страшенно боявся втратити.
Тож, піддавшись на умовляння та загальну моду на підприємництво, подався в бізнес…
Спершу, побув у недовгих наймах у свого колишнього однокурсника, що торгував чим попало, але здебільшого контрабандою горілкою.
Затим, набравшись такого-сякого досвіду та впевненості, започаткував власну справу: за повагу вже більше не згадувала.
Своє перше ТОВ назвав на її честь: Влада.
Що звучало, водночас, і промовисто, і доволі двозначно…
Мимоволі, як у дешевому романі, являючи як причину, так і кінцеву мету всієї затії.
В яку занурився із наївністю і, воднораз, зверхністю випускника філософського факультету.
Паралельно продовжував навчання в аспірантурі, викладав, засиджувався у бібліотеці.
Пробував писати: молодий, завзятий, гадав, вистачить на все.
Думав, ще все життя попереду: встигну все.
На все стане і часу, і натхнення, і життєвої снаги…
Бізнес благополучно ріс, забирав усе більше й більше часу та сил.
Ми одружилися, через рік народилася донька, відтак, часу ставало все менше й менше…
Тож, як не хотілося, але мусив залишити, спочатку, викладання, потім аспірантуру, чернетками відкласти в довгу шухляду незавершені твори.
Сподівався, не надовго, хай тільки стану на ноги: розкручу бізнес, придбаю житло, підросте донька…
Часто згадував, як у перші місяці навчання, сидячи в університетській аудиторії ловив себе на думці, що все це схоже на чарівний сон: займаюся філософією не у вільний від служби чи роботи час, не за рахунок дозвілля, а як єдиним, головним для себе заняттям…
За яке ще й платять грошенята!
Тепер же філософія, за яку мріяв з дитячих літ, до якої здолав непростий, тернистий шлях, знову була загнана в підпілля…
Але вже не як колись силою нездоланних обставин, а, по суті, добровільно.
Дратуючись, уривав для неї скупенькі хвилини поміж роботою, сімейним побутом і розвагами молодечого віку й з гіркотою усвідомлював, що, як і колись, філософія, зробилася не головним для мене ділом…
Бо, як стало, на жаль, очевидним, не була для неї головним у мені…
Тим, що мала б поважати як мою дитячу мрію.
Як життєву вісь, навкруг котрої вилася моя доля, пнулася вгору душа.
Та, насправді, справа була не в ній…
Не в тому, що відверто знехтувала моїми ідеалами чи, як особистість, виказала себе, по суті, чужою мені людиною.
Ні, як виявилося, філософія, перш за все, не була головним у мені для самого себе.
Принаймні, аж настільки, аби послати до бісової матері і кохану, і сім’ю, і, навіть, власних дітей.
Була, просто, чернеткою, яку можна відкласти у довгу шухляду інших пріоритетів.
Попри всі мої вихваляння, голосний регіт, надуті щоки...
Всупереч власній упевненості та сльозам зчудування, з якими приймав її приголомшуючі дари.
Попри численні жертви, які не вагаючись поклав на олтар любові до мудрості, аби здобути її прихильність…
Хто заважав мені залишатися собою?
Незважаючи ні на що, з дня у день, просто робити улюблену справу!
Наперекір всьому плекаючи дитячу мрію, зберігати самоповагу, честь, незворушність умиротвореного заглиблення.
Хто, окрім мене самого?!.
Хапався за все, гадаючи, що мене вистачить на все, бо, насправді, мені все не вистачало й не вистачало…
Ніби ніяк не міг вирватися з полону обділеного забаганками дитинства.
Хотів всього як у людей… і, навіть, більше: вродливицю-дружину, квартиру, дорогу машину, модний одяг, щедрі застілля…
Хіба ж бо я гірший за інших?!.
Дивився на світ крізь окуляри влади, багатства, слави...
Й чекав коли світ сам кинеться мені в обійми.
Я ж бо такий розумний, такий багатообіцяючий, такий талановитий як ніхто!..
І, навіть, улюблена філософія, десь глибоко і несвідомо, теж розглядалася лишень як одне серед інших знарядь у здійсненні амбітного плану замешкати піднебесний Олімп.
По суті, жіночим, не по рокам мудрим оком, моя кохана одразу ж розгледіла те, що було в мені завжди сильнішим за філософію.
Що звучало для неї привабливіше і переконливіше, аніж всі мої самозакохані балачки за істину.
Але, бідна, недооцінила тягар дитячої мрії, що вріс у плоть і кров мого єства…
Й весь час тяг і тяг углиб, не дозволяючи з легкістю злетіти до вершин омріяних влади, багатства, слави.
Тож, не дочекавшись ані Батумі, ані всього того, що у людей, зрештою, покохала іншого – заможного, перспективного, без надуманих гризот і вітру пустопорожньої філософії в голові…
Мов вирок, кинувши на прощання озлоблене: «Тільки не треба казати, що ти всім пожертвував заради мене!»
А я, чи не вперше в житті, опинився біля розбитого корита: ні кохання, ні сім’ї, ні, нарядженого в родинні шати, сенсу життя…
Сам на сам з осоружною роботою та зрадженою дитячою мрією.
Спробував було одразу ж відмотати в 92-й, почати все спочатку, мовби нічого й не було.
Але, як дуже скоро виявилося, в бізнес легко ввійти та не так легко з нього вийти.
Зраджена ж мрія вже давно зачерствіла як облишений хліб…
Відтак, якийсь час поламавши об неї зуби, змирився.
Став, просто, жити далі… як усі.
Котився з року в рік немов по інерції…
Смиренно, від однієї мороки до іншої тяг лямку вже вкрай остогидлого бізнесу.
Драв горло за ідеали свободи, незалежності та процвітання.
З головою занурився у клубне життя.
Суто зі спортивним інтересом, ганявся за спідницями.
Казантип, «тусовка», «кислота»: розважав себе як міг…
Аж допоки мій бізнес, мої ідеали, моє клубне життя та розваги, раптом, всі разом не померли раніше ніж я, ставши ганебним згарищем двох кольорових революцій поспіль.
Якийсь час розгублено зализував залишені потворними опіками рани, що щеміли розчаруванням, спустошенням, образою…
Нудився світом, заливався горілкою, витоптував біль сторінки отарами без’язиких слів.
Падав довгими, безперестанними дощами утоми та збайдужіння, що зі смутком лили і лили за вікном занімілої душі…
Доки, зрештою, не вжився з порожнечею.
З дня у день розкривалася в мені немов химерна квітка.
Жадібно й без залишку пила навколишній світ, який, раз по разу, спадав на неї сяючими росами облич, думок, мальовидів і росла, росла, росла...
А разом з нею ширшав, глибшав, розпускався навсібіч і мій обрій.
Вщерть наливаючись легкістю, м’якістю, світлом, стелився рястом яскравих гладіней…
Як і я, теж була одна.
Але, на відміну від мене, ніколи не залишалася самотньою, розлягаючись навсібіч нескінченною множиною палахких пелюсток…
Без єдиної на всіх серцевини.
І жодна з них не була ані кращою, ані гіршою за іншу, жодна не цвіла заради іншого цвіту чи світу…
Плекав її в собі як немудрящу втіху від життя.
І, воднораз, як свою смерть, котрою праг піднятися з побіленого гробу власного тіла, душі, долі…
Й вже нікуди не біг, нічого не чекав, ні на що не покладав надій…
Світ осипався в мені квітом: цілковито, тут і тепер.
Без будь-якого умислу підносив безсердечну порожнечу кожному, чия душа вже достатньо скраплилася, аби засяяти на ній образом і подобою розквітлого й опалого творива.
І, просто, радів.
Час від часу, з гіркотою та сумом спостерігаючи як чергова краплина намагається жадібно випити квітку…
Ніби власний здобуток.
Та, вже ніколи здобутком не буду…
Не зроблюся добувачем, ані для самого себе, ані для сім’ї чи загалу.
Не стану добувати свій вік, добуваючи нікчемний мотлох.
Аби свідчити мою любов до того, хто любить в мені цей мотлох більше, аніж те, що живе в мені незалежно від будь-якого мотлоху.
Якщо святе – це те, на жертовник чого мусиш конче і беззастережно покласти власну долю, душу, життя, то, в такому разі, для мене вже не існує нічого святого.
Ані Бога, ані Батьківщини… ані філософії чи істини…
Ані кохання, сім’ї чи ба, навіть, дітей.
Будь-яка жертва марна, якщо олтар залишається не порожнім…
Так, це правда, ми народжені для жертви: вона неминуча як сама смерть.
Але, людська офіра для будь-якого вівтаря, яким би він високим і освяченим не був, це тільки насилля, душогубство і нице мерзенство…
Навіть, якщо жертва свідома і добровільна.
Навіть, якщо вона твоя дитяча мрія чи вісь, навкруг котрої крутиться весь світ.
Людина приходить у світ не для того, аби страждати і терпіти…
Ми самі приневолюємо одне одного до ненастанної муки терпіння, змушуючи кожного до жертви: до життя заради когось чи чогось.
Ставимо знак рівняння між жити і живитися й воліємо набити одне одним наші вічно голодні черева.
Гарячково і затято шукаючи баланс взаємного поглинання у святості жертовників: дитяча мрія, вірність, гідність, достаток...
Повага означає лишень вагу повного черева, нічого більше…
Ми поважаємо одне одного тільки тоді, коли, навкруг спільного жертовника, взаємно жеремо одне одного.
Сповнені поваги і самоповаги, збираємося на тому чи іншому вівтарі, - філософія, кохання, сім’я, бізнес, - і не вагаючись приносимо у жертву: кохання, сім’ю і бізнес філософії… філософію, кохання і сім’ю бізнесу… філософію, сім’ю і бізнес коханню і т.д., і т.д., і т.д…
Розмазуючись у взаємоповазі немов лайно по бруківці…
Є тільки баланс поглинань та баланс жертовників…
Динамічна рівновага, що постійно змінюється й змінюється у ненастанному пошуку загальної гармонії остаточно набитих пельок.
Відтак, кожен живе впроголодь й, врешті решт, неминуче поглинається насильницькою жертвою. Нагло й несправедливо.
Тож і я довгий час вважав себе жертвою…
Не зовсім невинною, але, все одно, жертвою.
Кляв соціальну несправедливість, геополітичні зсуви, зраду невірної дружини, викрутаси лихої долі…
І ще бозна що й кого, у постійному страху втратити те, що мав, не набути те, чого хотів… не нажертися.
Насправді, катувався та перетерплював зовсім не тому, що був нещасною жертвою, як те могло видатися на перший погляд, а, всього лиш терпеливцем.
Тим, хто аж до ножа на власній горлянці гарячково дошукує баланс взаємного пожирання, бо, понад усе переймається самоповагою: померти ситим!
Страждав, як і всі, в тій мірі, в котрій залишався ненаситною істотою,
Жеручи інших, осатаніло намагався вкласти на свій олтар всіх тих, хто, в свою чергу, з усіх сил намагався вкласти на свій олтар мене.
Справжня ж жертва залишає вівтар порожнім.
Поглинута одним не більше, аніж іншим, не поглинає анічогісінько… і, навпаки.
Нічого не жере, бо, нічим не обділена.
Вона сита по горло тим, що є…
Всі можливі й неможливі звершення, будь-яка довершеність для неї раз і назавжди стихли в неділі.
У розквітлому світі без єдності, задуму, причини і глузду…
Спорожнілим до чистої віри.
Порожньої віри ні в кого і ні у що…
Жертва оправдана тільки тоді, коли ти не живеш ані заради себе, ані заради будь-кого чи чого…
|
|
|
не сподобалось сподобалось дуже сподобалось |
|
