| © Сергій Двірний, 20-01-2018
|
Взяла до рук гітару і, розмахнувшись, з усієї сили вдарила нею об підлогу.
Та, на її превеликий подив, гітара, лиш жалібно дзенькнувши, залишилася неушкодженою.
Це прорвало назовні весь гнів, що клекотав усередині матері палаючою вулканічною лавою.
Заходилася з такою несамовитою люттю гамселити гітарою об підлогу, що невдовзі вся хатина була рясно всіяна її біло-коричневими щепами.
Не вгавала, доки в її руках не залишився лише кілок розколотого грифу зі жмутом розпатланих у дикій паніці струн.
Стояв на порозі хатини разом із вчителькою продовженого дня, і, знаючи як ніхто запальний характер своєї матері, навіть, боявся уявити, що на мене чекає після гітари.
Лиш краєм ока зауважив, що хатній віник стояв не на своєму звичному місці.
Вчителька, схоже, теж була вже не рада, що затіяла всю цю катавасію.
Певно, гадала, відбудеться все як завжди, криком та кількома традиційними ляпасами, та не так сталося як гадалося…
Я з жахом косився на віник і страшенно шкодував за гітарою… це була моя перша в житті гітара…
Ніколи не просив її мені купувати… навіть, гадки не мав за якусь там гітару, доки мати сама її мені не принесла!
Як зараз бачу: йде додому, широко ступаючи порожньою вулицею, несе в руках гітару, сама собі усміхається…
Ще, пам’ятаю, здивувався: гм, кому це вона її тягне?!
«Тобі. Всі просять дістати, то, я й подумала, може мені її тобі теж купити? Чим ти гірше за інших?!»
Мати працювала в сільській кооперації, на керівній посаді, а, отже, мала доступ до дефіциту… ну й, звичайно, була партійною.
Найкращим же гітаристом в селі був Саня – місцевий гіпі, якого, разом із його компанією, сільські чутки вперто звинувачували в антирадянщині.
Одного з них, навіть, запроторили до в’язниці… за вкрадену з контори друкарську машинку, на якій друкували чи то антирадянські, чи то релігійного змісту листівки.
Пам’ятаю деякі з них, навіть, читав, надибавши раннього ранку на центральній вулиці ім. Леніна, якою завжди ходив до школи.
Звісно, їх зміст тоді був мені абсолютно незрозумілим… та, чи то всупереч, чи то, навпаки, завдяки цьому, заворожував своєю таємничістю… ніби послання з того світу.
А, от чи поклав слухняно на стіл строгого вчителя свій примірник потойбічного, як це зробила більшість моїх однокласників, вже не згадати…
Скільки років уже збігло з того часу, а в мене й донині перед очима постать Сані: патлатий, ступає вайлувато по шкільному коридору в своїх широченних кльошах, комірець піджака піднятий, руки в кишенях, зиркає на всіх, воднораз, із-під лоба і зверху…
Навіть, чую його голос: чиста, літературна мова… старанно уникає русизмів, місцевого діалекту... наскільки це було реально у тодішньому черкаському селі.
Спалахував же, як сірник, з-за сущих дрібниць: люто кричав на все горло, буцав ногами, кидав на підлогу, гепав кулаком… мов стихія, трощив навкруг себе все без розбору.
Але, як не дивно, його неврівноваженість теж, по-своєму, зачаровувала… творила навкруг нього ореол незалежності, нігілізму, самобутності…
Немовби вирвав із себе суспільні терези розважливості… разом із їх корінням традиційного укладу та комуністичної моралі… без ніякого страху, без жодного компромісу.
Кроїв цупкий, куплений у місцевому сільпо брезент і сам шив собі джинси – розкльошувані, без пояса, з накладними кишенями, самотужки пофарбовані у яскравий колір.
Зав’язана на пупі сорочка настіж відкривала груди й безбоязно показувала великий старожитній хрест на засмальцьованому шкіряному мотузку.
Його друг ходив з рясно розпоротими по самі коліна холошами, а його дівчина палила цигарки й мала довгий, безсоромний погляд.
Патлаті або ж, навпаки, голені налисо, носили на п’ястках зав’язані нитки… завжди трималися осторонь… й ніколи не були комсомольцями.
Самі себе кроїли й самі себе шили: були справжніми гіпі українського колгоспного села сімдесятих.
Вдома, на письмовому столі, поряд із добутим з розмитої могили людським черепом, - кілька разів відвареним у ропі й ретельно вкритим густим шаром бурштинового лаку, - тримав, увінчаний пластиковою ручкою, пухкий зошит із сповненими філософських роздумів віршами про смерть, життя, свободу… ворохобними, категоричними, цинічними… рясно оздобленими малюнками хрестів, гробів, загадкових символів...
Дерев’яна етажерка, приставлена до стіни неподалік акуратно заправленого ліжка, розпиралася щільними рядами книг, серед яких, затертими корінцями, виділялися Курт Воннегут, Селінджер, Олесь Бердник, Річард Бах, Герман Гессе, Богдан Ігор-Антонич…
Над самим же ліжком, в оточенні темних ликів святих, що замислено позирали з численних старовинних ікон, на цвяху вбитому просто в настінний килим, переливалася яскраво-синіми барвами електрогітара.
Мені забивало подих від його постаті, від усього того, що його оточувало, чим він жив… й на чому лежало жорстке табу радянської казенщини…
Подейкують, це вони спалили старі сільські вітряки, що стояли, припнутими, обабіч села.
Вітряної ночі, коли колгоспники святкували черговий шкільний випуск, розімкнули крила й покотили небом палаючий хрест, засіваючи навсібіч жалючі іскри ніби новітні сузір’я у широке небо.
Ані тоді, ані, тим паче, тепер, підпалені вітряки не сприймалися мною як звичайнісіньке хуліганство чи навмисний злочин.
Це був, радше, перформанс, справжнє високе мистецтво… яке звільняло, надихало, просвітлювало… сповнювало душу глибоким, до кінця незбагненним символізмом.
Підпалити вітряки означало для мене підпалити вітер, запалити нічне небо… розсіяти морок силою-силенною зір, вщент розсіявшись яскравими сполохами свободи…
Загалом, село було переповнене різними неймовірними чутками за їх химерну компанію… яким вони з радістю й підігрували, весело та ревно підтримуючи імідж відщепенців.
Господи, якими очима ми, прості смертні дітлахи, дивилися на них у школі, на пляжі, стадіоні… з подивом і страхом усвідомлюючи, як щось, воднораз, і притягує, і відштовхує тебе від них…
Ніколи не забуду тієї тривоги, з якою йшов на першу зустріч із Саньою… прямо в їх лігвище, до нього додому… аби він настроїв гітару, ну, й може домовитися за уроки.
Пам’ятаю їх насмішкуваті погляди, іронію з якою мене слухали, незрозумілі натяки, котрими перекидалися між собою через мою голову.
Й ту радість та невимовне полегшення, що теплою хвилею розлилося у моїх грудях, коли, зрештою, відчув їх приязнь до мене.
Дехто із старшого покоління їх гіповської компанії вже тоді перебрався до Києва, крутився у студентському та інтелектуальному середовищі (один з них, навіть, навчався на фізичному факультеті університету), тож через них у село постійно вливався життєдайний потік всього столичного, новомодного… всього того, що правдами й неправдами просочувалося із Заходу в «совдепію».
Відтак, беручи уроки гітари, знайомився із сучасною музикою, з книгами, яких не рекомендували в школі… а, також, з цигаркою, чаркою, смачними матюками і нічними походеньками на цвинтар.
Довгими зимовими вечорами, у затишній, гарно натопленій хаті, зручно влаштовувалися хто де й, затамувавши подих, слухали санін «бабінник», з якого мов неземні голоси лилася музика «Бітлз», «Лед Зеппеліна», «Пінк Флойда», «Юрайя Гіп», «Слейда», «Кінг Крімсона», «Квін», «Айрон Мейдена», «Смокі», «Діп Перпла»…
Заворожено розглядали фотографії рок-гуртів, вкотре зроблені з фотографій фотографій їх альбомних постерів, з благоговійним страхом гортали сторінки «самвидату», до хрипоти спорили за прочитане й навперебій мріяли за майбутнє.
Або ж, просто, тренувалися у карате, раз по разу, звіряючись з нечіткими, чорно-білими світлинами, що зображували зодягнутих у білі кімоно каратистів, застиглих у величних бойових позах… за чим і заскочила нас тим злощасним днем моя вчителька продовженого дня.
Саня був багато старшим за нас… тоді йому було років двадцять, а то й більше… родом з Черкас… в село до бабусі його ще в підлітковому віці відправили як в заслання, від гріха подалі.
В Армію його не брали… видали «вовчий» білет, – чи то за неблагонадійність, чи то за його психічну неврівноваженість, - тож він числився у місцевих туніядцях і славився селом як, загалом, підозрілий тип.
Мешкав, разом зі своєю бабусею-пенсіонеркою, що підробляла хатнім перукарем, неподалік від школи, відтак, ледь не щодня, - особливо в «продовжений», - товклися в нього вдома, розважаючи себе, то одним, то іншим…
Тривало це доти, доки хтось (певно, з моїх однокласників), у кращих традиціях Павліка Морозова і, в цілому, в дусі радянської доби, чесно не доповів за це все нестерпне неподобство моїй вчительці продовженого дня.
Непомітно підкравшись до настіж розчиненого у теплий, медяний вересень вікна, тихенько зазирнула в кімнату й, набачивши нас у бойових позах, побачила і почула те, що скрізь вбачали і чули насторожені очі та вуха свідомого радянського педагога.
Одразу ж побігши до контори, підняла на ноги голову сільради, місцевого парторга й, склавши губи у рупор класової боротьби, суворим голосом доповіла начальству за викриту нею підпільну антирадянську боївку: «а, він його вчить, мовляв, бий сюди – зразу ж його вб’єш!..»
Матір, прямо з роботи, телефоном негайно викликали в кабінет парторга й провівши необхідну роз’яснювальну та виховну роботу, «поставили на вид».
Сільський парторг разом із головою сільради гостро переживали непересічну значущість своєї революційної місії.
Вчительку продовженого дня, що урочисто вела мене додому, розпирала гордість за гідно виконаний партійний обов’язок.
А, я з жахом уявляв те пекло, яке стопроцентно чекало на мене вдома від розлюченої матері…
Побила вона тоді спересердя не тільки гітару, а й віник… об мою спину… не дарма на нього тоді так косився.
Та, як і всі надміру запальні, дуже швидко відходила, змінюючи нестримний шал гніву на щирі сльози жалю та розкаяння.
Тож, невдовзі, в мене вже була нова гітара, не гірша, а, може, навіть, і краща за попередню.
Моє волосся стало ще довшим, пошиті у місцевій «швальні» (з голубого «бостону») кльоші одягав уже і в школу, а, уроки гітари змінилися на репетиції у створеній Саньою рок-групі... офіційно приписаній до сільського будинку культури й на нову апаратуру якій, раптом, розщедрився місцевий колгосп.
Ми грали на танцях несмілий радянський рок, навіть, дещо із західного й провадили щасливе життя рок-зірок районного масштабу: слава, пиятика, дівчата, невинне хуліганство… й ніхто нас вже особливо не чіпав.
Час поволі, але невблаганно все змінював.
Спочатку, один за одним, розпалася Саніна гіповська компанія: повиростали, закінчили школу, роз’їхалися з села хто-куди…
Потім, за тих же причин, розпався наш рок-гурт… і Саня залишився сам на сам із колгоспниками.
Пробував було стати як всі… зжитися із сіромою сільського оточенням, змиритися з хлібом насущним на цей день… навіть, сім’ю завів, двох чудових дітлахів… але, без горілки ніяк…
Тож, зрештою, остаточно спившись, втратив, спершу, сім’ю, майно… а, потім, і самоповагу… так під місцевою «ригачкою» і загинув… захлинувшись власною блювотиною у п’яному забутті…
Це трапилося десь на межі тисячоліть…
А перед тим, у 82-му, не доживши й до сорока років померла від раку моя мама.
В 91-му впав і розвіявся, як моторошний сон, Радянський Союз.
Голова сільради (свого часу взірець комуністичної принциповості) стала поміркованим українським патріотом, а, колишній парторг, який колись так затято (і, припускаю, абсолютно щиро) лякав місцевих селюків жахом капіталістичної експлуатації, прибрав, врешті решт, до рук всю колгоспну землю, майно й тепер так визискував вчорашніх колгоспників, що ті його вчорашні байки за гноблення людини людиною стали для них гіркою щоденною дійсністю.
Гіпі, якого судили за друкування та поширення антирадянських листівок, навпаки, зробився більшим комуністом, аніж голова сільради та парторг разом узяті в їх зоряні сімдесяті-вісімдесяті… інший же, фізик, здобувши докторську ступінь, перемінив кілька шлюбів і, зрештою, звив собі професорське гніздечко десь у затишній Європі.
Я часто дивлюся на їх фотографію, що залишилася у мене від тих часів: сидять, звісивши ноги, утрьох на старому шкільному «зурсагані»… в кльошах, в розщебнутих і закочених по лікті сорочках… один посередині на капоті, інші по-бокам на дугах фар… стримано усміхаються на камеру…
Прості сільські хлопці… молоді, розкуті, зухвалі… в сяючому ореолі щасливого гіпування, яким, здавалося, назавжди здолали осоружний простір та час…
Й лише роки й роки по тому, на просторах інтернету знайшов подібну фотографію «Бітлз»: такі ж юні, щасливі, на порозі зіркової слави, точно так же обліпили стару вантажівку, як і їх далекі українські побратими…
Спочатку, подумалося: ну, чи ж не містика! Хіба ж могли вони тоді знати за цю світлину «Бітлів»?! Ні, звичайно!..
А, потім, збагнув: жодної містики… просто, один палаючий млин неба на всіх!..
Він крутив і крутив свої хрещаті вітрила мов обійми мертвих і живих, засівав розсипами зір спустошений і вкотре народжений світ, підіймаючи на крила тих, хто з викликом підносив йому нищівний вогонь…
|
|
|
не сподобалось сподобалось дуже сподобалось |
|
