Я найбільше за все люблю сосни і зорі,
А вже потім берези, а потім – людей,
Та ще сісти надвечір самому надворі
І залипнути в світ, ніби муха у клей.
Я найбільше за все потерпаю від того,
Що короткий мій ум, не вміщає він світ,
Тож придумую сам я світи і дороги,
І в придуманий край вирушаю в політ.
Граю ролі і долі, часи і століття,
Сам для себе я сцена, глядач і артист,
Сам я цар, сам – корона, сам бомж і лахміття,
Сам ходжу кругом себе, немов аутист.
В мене зерна до стелі в порожній коморі,
А заселений світ – це пустий мавзолей,
Я ж кажу, що найбільш люблю сосни і зорі,
А вже потім берези, а потім – людей.
