Взяла до рук ручку, розправила на коліні аркуш і старанно вивела:
«Не забудь заплатити за світло.»
На мить замислилася і дописала:
«Бо, мене вже не буде…»
Й знов не змогла втримати сльози…
Відклала вбік ручку, відкинувшись на лікарняну подушку, потупилася у ще голе дерево за вікном.
Уявила як цупкі квітневі бруньки розпустяться тендітними листочками… клейкими, ясно-зеленими.
Як услід за справжнім весняним теплом рясно вкриються білосніжним цвітом... пахучим до сп’яніння.
Як за квітнем прийде травень, нарядившись у сережки густочервоних, мов краплини крові, ягід.
Уявила як цього не побачить, не почує, не вдихне на повні груди…
Як охолоне і задерев’яніє, мов оця квітнева вишня…
Як помиють, одягнуть у наготоване нею вбрання, покладуть у свіжотесану домовину.
Як тужливо і не в лад заграє похоронний марш сільський оркестрик.
Як у відкритому кузові повільно провезуть через все село на цвинтар.
Опустять в крихку темінь могили… на віки вічні.
Скоро вона помре…
Може, протягне ще два-три дні… може, навіть, і тиждень.
Але квітня вже не переступить.
Не добуде до кінця цю весну, не зустріне літо, осінь, зиму...
І за світло не заплатить… ніколи.
Чи боялася вона смерті? Вже ні.
Чи шкодувала, що не встигла чогось зробити? Аніскілечки.
Чи хотіла б іще пожити? Так.
Просто купатися у світлі… з дня у день…
Віддавши за це всі земні і небесні багатства.
А, через три дні, над її могилою, під зажуреними поглядами чоловіка і трьох неповнолітніх дітей, яскравим блиском металу платили за світло вправні лопати гробокопачів.
