Жебрала поміж двох яток.
Справа спродували моторошні маски Калі, а, зліва… зліва вже не згадати що.
Жінка з казковими очима та тілом п’ятирічної дитини.
Здається, ніколи доти не доводилося бачити подібних очей.
Вони сяяли на обличчі виродка немов два коштовних самоцвіти.
Випромінюючи скільки світла, що, засліплений, так і не закарбував у пам’яті стеменних рис її лиця…
Поклав до її покорчених ніг решту з купленої маски, в вона лиш весело розсміялася у відповідь.
Немов платив за її співчуття до мене.
Немовби своєю незламною життєрадісністю клала край моїй потворності.
Вона не творила по собі світ… не прагнула змінити на краще те, що є.
Просто цвіла квітами очей поміж масками смерті та ще невідомо чим.
Не зважаючи на своє каліцтво, кричущу несправедливість долі, байдужість чи, навіть, зневагу оточуючих.
Відповівши стриманою усмішкою, поспішив геть.
Так і не наважившись, бодай, ще раз зазирнути їй у вічі.
Ніби соромився себе п’ятирічного у п’ятдесятирічному тілі…
Це трапилося в Гокарні: Бог-руйнівник виродився із вуха корови…
