Була наполовину казанською татаркою, наполовину – росіянкою.
Закінчила школу в Семипалатинську, здобула журналістську освіту в Томську, працювала копірайтером в Москві.
Її сім’я була переселенцями з Казахстану в Росію.
Перебралися до Казані вже після розпаду СРСР, коли Казахстан заходився активно впроваджувати державний статус казахської мови.
Ми часто (як, певною мірою, колеги) говорили за мову, сучасну літературу, високу поезію…
Про їх сакральну роль у житті особистості, суспільства, людства…
Ламаним голосом, з частим безсилим придихом оповідала свій тернистий шлях до слова.
Чарувалася його магією, що, подібно до біблійного зерна, має конче в тобі померти, аби ти воскрес в онові тіла та безсмерті духа.
Й лишень один раз торкнулися політики.
Коли безапеляційно заявила, що для розвитку татарської культури, вивчення татарської мови в Татарстані зовсім не обов’язкове.
Мовляв, неросійська культура нічого не втратить, а, навпаки, набуде, якщо замість вивчення тієї ж татарської мови стануть викладати татарську культуру російською мовою.
І, як промовистий приклад, навела казахів, які цивілізаційно надзвичайно втратили, коли, через державну мовну політику, Казахстан масово залишив його культурний прошарок – такі російськомовні громадяни, як, приміром, вона.
Я не міг приховати свого щирого здивування: чим же, в такому разі, Татарстан чи Казахстан відрізнятимуться від, наприклад, Тамбовщини чи Рязанщини, якщо їх культуру звести тільки до російськомовних книг за їх самобутність?!
Вона з відчаєм вдарила кулаком у відкриту долоню й роздратовано вигукнула: завжди бісить, коли отак, мов головою об стіну, б’єшся в нерозуміння очевидних речей!..
Її батько був татарином, а, мати – росіянкою, відтак, своєю верхньою частиною (очі, лоб) пішла у батька, а, низом (рот, язик і все, що нижче) – у материнський рід.
