Стояла ззаду й дещо збоку від олтаря.
Одна з численних фігур, що вишикувалися уздовж внутрішніх стін храму.
Скульптура Будди з вирвою порожнечі замість тулуба.
Погляд заглиблений чи то у жертовник, чи то у самого себе.
Руки й ноги висловлюють незворушність і спокій.
Ніщо не вказує на біль, терпіння чи відчай.
Немов неземна сила нагло вирвала черево і груди.
Немовби сам надлюдським зусиллям вибухнув гранітним променем у громаддя вівтаря.
У Будду Будд в осерді древнього храму.
Не міг відірвати погляд від порожнечі тіла й думав, що таким, певно, і є просвітлення.
Світло поміж твоїх членів.
Вільне сяяння крізь крихи черева, грудей, серця…
Час, рукою мусульманського фанатика, зробив те, про що, стеменно, знав зодчий, але чого не дозволило вчинити його віруюче серце.
І що зважився зробити Гаутама Сіддхартха.
Зі святістю власного образу та подоби.
Я стояв у шерезі таких же монолітних як і я постатей, а моя душа рвалася до порожнечі зруйнованого Будди.
Просвітленого із залишком оточення голови і членів.
Немовби олтар за моєю спиною приносив мене у жертву жертві.
Та, зненацька, моє заглиблення порушила чергова зграйка галасливих туристів… і мене, враз, осяяло: просвітляє не те, що творить, а те, що, навпаки, руйнує…
