Мій трішки постарілий лицарю,
я не боюся, що вже лати твої зіржавілі,
що бойовий кінь трішки кульгає,
що повертаєшся до мене так пізно,
чи навпаки -
так передчасно -
майже півпокоління віку -
15 літ вперед чи назад -
яка в тім різниця,
коли спільний знаменник
кричить червоним:
Невчасно! -
Не вміла ти народитися
якось так бодайби
плюс-мінус п´ять років
вчасно..
Та нехай.. -
Xто би знав, коли мав би народитися,
може, було би менше світових трагедій,
але ж..
Мій трішки замолодий лицарю -
я для тебе вже швидше
як передвістя смерті,
ніж (дурнувата) зупинка моменту
(як так любиш казати)..
Мій трішки старший лицарю -
я теж уже далеко не відлуння твоєї юності,
не солодкий спогад,
а знову ж таки згадка-нагадка
про неминуче..
Вибачте мені,
мої лицарі..
Дякую вам
за все (без жодної надії)
за те,
що хоча би нагадуєте
мені
про ще непрожиту
можливість
життя..
