Щось відьмаче у тобі,
о мій відьмаче.
Можливо, в усмішці
чи у примружених очах котячих,
чи в тонких пальцях,
ворожбицьких, вогнедишних,
чи в тих словах, що
між підземним і узвишнім.
Щось незабутнє у тобі,
морське й чаїне.
Щось потаємне,
ніби скарб в різьбленій скрині.
Таке чуже, й таке моє –
просто до крику…
Щось, ніби пам’ять
із чужого часу-віку.
І сива пам’ять та –
пробуджена не мною –
дзвенить, немов кришталь,
чи звук прибою.
І пахне морем, степом та
євшаном.
І тим солодким, в чім освідчусь
лиш віршами.
О мій близький-далекий,
наче сонце,
серце наче,
чи ти відчув мене?..
То не мовчи,
відьмаче!
