..ні подиху, ні вітру, ані грому...
Був день жарким,як лава... Дім мовчав...
Ти так давно втекла із цього Дому,
що Дім тебе тепер не впізнавав.
...Звикав.
Вдивлявся в Тебе знічено й тривожно
(...а втім,налив,як гостеві,вина...)
...І шепотіли Стіни заворожено
- Невже...ВОНА?
...невже - ОТА,що марила Світами
Вершинами,Дорогами,Людьми,
Двобоями... ( як Дон Кіхот- млинами...)
якій такі тісненькі БУли - ми?...
І плямкали старечими губами...
і дихали стречими грудьми...
пригадуючи те "не повернуся!"
й з картону Крила...( До зірок-лети!)
Лиш Батько із портрета посміхнувся:
- Нарешті - ТИ...
.
