«Не повторюй, як боляче бути травою,
Який зміїний рот має молодий Місяць...»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)
Перший подих вітру
Не повторюй слова осені –
Намарно – осені сірих Пегасів.
Не повторюй цієї музики –
Музики скрипки холодного вітру:
Най пам’ятають її собаки
Кольору олова з очима-зірками.
Місяць – алхімік старий
Наливає ночей ртуть у чашу серця.
Не повторюй зміїне шипіння
Падолисту-водяника,
Володаря мокрих каменів.
Не повторюй – нині всі змії сплять –
До весни. Доки вино холодне
Крові вужа не стане вогнем.
Не повторюй нічого,
Навіть Сонати Вужа, краще мовчи
Слухай вітер пізньої осені...
Другий подих вітру
Чорні кораблі останніх днів:
Падолистові ночі – це голландці
У камзолах з блискучими ґудзиками,
Яких привів у порти Ямато,
У місто моє без сезонів
П’яний капітан-вітровій –
Одноокий шкіпер холоду.
А вітрила кошлаті...
Кульгавий щур осіннього вечора
Гризе сир рапсодій
У мишолапці музичній:
Де заблукав ти - хвостатий Моцарте,
Волохатий Йогане з чотирма лапами,
Що лишають сліди-ієрогліфи
На партитурі життя?
Третій подих вітру
А я все не вірю,
Що скоро землю крига скує,
Заморозить час-лиходій
Все сподіваюсь на щось
(Намарно).
А я все не вірю,
Що голим деревам-повіям
Набрид холодний дощ-злодюжка,
Що вони чекають білого снігу,
Як одкровення, як знак чистоти,
Як очікували гейші Едо
Проповідника в чорній рясі,
Що дихав димом і малював
Знак «Десять» в повітрі майбутнього.
Пізня осінь – це танець метелика мертвого,
Обірвані крила якого несе
Самурай-вітер,
Що складає останнє танка,
Відчуваючи лезо катани холодне
М’язами живота – ще теплими:
Ця людина не хоче
Лишатися серед осені
Живим роніном.
А на вулиці мертвих дерев і собак
Двірники замість кленових пальців
Замітають листя карми.
А я цієї осені посадив вишневий сад
На околиці Хіросіми.
