наталка чекає часу.
вона пахне листям полину.
вона з тих, хто не носить прикраси,
і ще з тих, хто народжує сина,
і ще з них, не із нас. це плине
із її сполоханого ходу,
із спини її легкого згину,
з її нехочу, сумління, згоди.
наталка схожа на хлопця
своїм стерто-русявим волоссям.
вона не вийде сюди з гучномовцем.
її чують ті, хто має.
я б сказала, що буде з нами,
коли ми залишимось удвох,
як завжди віп"ємося губами,
бо вона вірить, що одна з небагатьох,
із тих, хто падає угору,
з тих самих, хто чекає змін у людях,
із тих, хто заплітається у шторах,
щоб чути голос скла у грудях.
наталка чекає часу.
наталка в собі лишається.
поет із тих, кого не зрозуміли,
кого хвалили та не відчули.
вона у сОбі під светром ховається.
безглуздий одяг нас розділяє.
я крізь тканину полин розрізняю.
а наталка чекає досі.
