Опустили верби
своє довге гілля
до самого долу,
до неньки-землі,
поховали листя,
як срібне намисто
в запашній траві,
тій би покрутитись,
за листя вхопитись,
злетіть в височінь ...
Та не хоче зілля
тягнутися вгору,
бо слизьке те віття,
неприємна тінь ...
Тільки дурник хміль
кинув свій батіг
та й заплів косу ...
Де вже йому знати,
що те місце - біль,
міг би поспитати,
як пече та сіль,
як яирить ту рану,
золоту росу ...
