Я прийшла… Я – зникаюча мить в ланцюжку твоїх зречень,
у долонях моїх – трохи болю і кривди, і вишень.
Наче білі птахи позліталися скалочки речень
поїсти з долонь і заснути в гніздовищах тиші.
Навернув мене в віру, де самотність, і ніч, і мовчання,
де худі поторочі та чужі замовляння безсонь…
Ніч стояла, як храм, у якому вершили вінчання
всі стихії землі, а найпершим купальський вогонь.
Я прийшла… а боялась вітрів і негоди,
напівмертвих книжок, захололих у відчаї фраз,
я боялась любові, що квітне, як папороть, потай
і як папороть квітне один серед вічності раз.
Ніч мовчання і слів, у яких гіркувата полуда…
У очах твоїх тихі, вже від мене закриті світи…
Мої білі птахи, мого болю вишневі етюди
як вас випустить в вись, як від себе вас відректи?
Я прийшла… і мовчала, і мовчки простилась.
Над річками всіх доль догоріли всеночні вогні.
А були почуття чи вони мені тільки наснились,
Чи вони – лиш троянди від тебе мені?..
Мої білі птахи, мої білі птахи, мої ви
ненаписані досі, перелітні досвітні вірші
Відпускаю я вас… і тебе… і нехай усі будуть щасливі,
хто так довго і світло панував у храмі душі.
