Лавка дерев’яна під парканом
В барвах золотистих утопає…
Це її священна пектораль,
Та нажаль вона цього не знає.
Байдуже їй до життя людей,
І погодних примх вона не відчуває,
Все одно їй чи надворі дощ іде,
Чи садками літо бабине гуляє.
Я присів на лавку. Зажурився,
Дивлячись на горобину зграю.
Пригадалося розхристане життя…
Раптом, чую, голос з саду долинає:
«Нічого журитись, чоловіче,
Коли сонце над тобою сяє
І життя вирує навкруги,
Але ти його чомусь не помічаєш…»
Я здригнувся. Озирнувся. Тиша.
Запитав я в тиші:
Що таке ти знаєш про життя,
Чого я ще до сих пір не знаю?..
«Нам, звісно, не прожити без гріха,
Але життя – то є любов,
І вічне, перед Богом, каяття…»
Прошепотіла тиша з небуття.
