Коли Петренко був поліцаєм
Ходив по селу, заглядав у хати,
Ми достеменно того не знаєм
Чого шукав там і мав би шукати.
А він розглядав усі малюнки
і нишпорив поруч старої ікони,
І пальцями зчитував давні чарунки,
Де чиясь душа відбивала поклони.
Від хати до хати дорога далека,
Та ноги завче́но водили і вештали,
Літав попід небом самотній лелека
І полем ходив самотніми мештами.
Знайшов і хату таку насуплену,
Де вікна сповзали з лиця незримо,
Де вітер із димом гуляли, стукали,
Він сів попід грушкою з пачкою Прими.
І ніч виповзала з своєї схованки,
Ховала руки у теплу хустку.
Петренко був страшенно здивований,
Ламаючи пальці без шуму і хрусту.
Минали кадри до болю, до відчаю,
Чужі життя проминали очима,
Петренко чув, що його ми кличемо,
Ховаючи хустку за плечима.
А там — загорнуті п'ять зерняток,
Вишнева гілка, листя м'яти,
І руки трусяться, щоб відняти
Отой щоденний чорний даток.
А там — загорнута вишиванка,
Рясні коралі та балаболи,
А там — весілля мого Іванка,
А там — життя мого Миколи.
