Ангел Божїй, восхитившїй выспр за волоса Аввакума и Филиппа,
может и друга нашего Лонгина поднять в горняя. Неужель думаеш, что он лыс? Думаеш так, а оно не так. Дух вѣры – не прозорливая ли есть премудрость?
Не она ли есть блаженная сѣдина и волосы оные:
“Влас главы вашея не погибнет”
(Г. Сковорода)
(Григорію Сковороді, юному Робертіно, хлопцям і дівчині з «Black Uhuru», Сергію Татчину й багатьом іншим, чий світлий дар допомагає жити)
Там, де дні стабільні неначе труни,
ще до музики вилетить крик із платівки.
Повен сивої мудрості голос юний
лине у вирій, як гостропері ластівки,
як надія, виснажена в чеканні,
голосного SOS крапочкú останні,
і ясного неба прощальна пайка –
JAMA-А-А-А-ICA!!!!!!!!!!!!!!
***
Сивий вітер бавиться в осокорі,
і з оцих дворів путівцем зміїним
вислизає в даль, де (memento mori!)
тільки білих ферм осяйні руїни
і легкі наркотики дум і генів –
мовчазних посадок сухе паліччя,
погляди суворих аборигенів,
запечатані кам’яні обличчя
і холодне світло, що плинно сіє
білі обертони пустинних тембрів,
сійся-родися, тиха анестезіє,
по сумних конторах районних центрів,
де надія зябрами б’є на денці,
що нарешті гляне з-під рідних брів
ніжною вологою акциденцій
ноумен фіолетових вечорів…
***
Так, лишилися тільки ясні слова,
що лоскочуть розум крізь діри в часі.
Ними хай і повниться голова:
«дим», і «трава», і «світлий король Селассі»...
І не відчай це. Обіцяв Христос,
що не ступлять ноги мої в безодні:
жмут мого волосся жертовних лоз
візьме Він у дужі свої долоні.
А закляклу душу солодкий дзвін
понесе у море своє безкрає,
я прозрію і зрозумію: Він
Тут, за стіною нашою, підглядає.
