Тримай мене як навік
чи як нікому,
тримай мене ребрами грудної клітки,
немов молитву чи таїну,
чи шлях додому,
чи як ніколи, чи як нізащо, чи як нізвідки.
Міста і долі, міста, вокзали
і роздоріжжя
хранитель серця давно втомився на нас чекати.
Ця осінь довга, як ніч без снів
чи не-заміжжя,
життя ж коротке, часом святкове, як мить посвяти.
Тамуєш голос в собі самому –
боїшся, знаю.
Боїшся граней і поголосів, що плодить світ.
Мабуть, так гірко було двом дурням – вигнанцям з раю,
яким на плечі упав осу́ди колючий гніт.
Не бійся, милий, життя коротке,
життя – примарне.
Що ми для часу і для отих чужих зірок?..
Усе прожито і пережито, відтак немарно
ми станцювали цей божевільний п’янкий танок.
