Жінка біля вікна. А за вікном синьо.
Жінка не знає сну, жінка не лічить дні.
Жінка зриває зорі – білу тугу калину,
Місячно спить безмов’я в серці на самім дні…
Жінка мовчить, не плаче. Жінка німа, як ніч.
Все, що її турбує, глибоко в ній закрите.
Жінка біля вікна, як Запорозька Січ,
Лезами молитов крає ворожий вітер.
Жінка стоїть на варті, жінка чекає знаків.
Жінка з обличчям синім, ніби печать грози.
Десь на полях цвістиме море кривавих маків,
Вигрітих чорним сном чорних холодних зим.
Буде на небі синьо, а у кімнаті сонно,
Будуть останні зорі плакати в сиву млу…
Знаки прийдуть надрання – голосом телефонним
Сина, що переміг
морок, убивць, війну.
Жінка розкам’яніє, жінка заплаче в руки.
Жінка підніме сонце в темну прозору синь.
Смерть упаде на поле мертвим снарядом-круком
І засиніє в маках крапелькою роси.
