Коли буває,
що приходять дні
пусткою огорнені,
дивлюсь на небо...
Може, там побачу
диво яке сонячне,
може, там і справді
ще кружляють янголів
прозорі зграї,
може, ще почую голос
й музику, дзвінкішу
за кришталь,
може, все ж отримаю
як нагороду
замість тіла
лиш прозорість? -
сум шурхотітиме
й чіплятиметься цупко
за губи,
наче потріскана
довгоіснуванням
кора дуба,
у котрого серцевина
ясніє вибухом сонця
посеред кола літ
(весен, осеней і зим)
й вони не знають ліку,
наче безліч зір;
без ліків гортатиму
пам´ять,
ніби шумовиння
повітря у верхів´ях
сосен, -
розгубити б отак
по поверхні
земної шкіри,
чи то кори,
чи то ґрунту-глини
блакить барвінку,
розсіяти б себе,
наче глицю -
і тоді я дивитимусь
тисячами очей
(ні, краще так):
одним великим
шостим оком
звідкілясь згори
на себе, на тебе - на нас -
на це тлінне
цілісне тіло
і, шурхотітиму
наче торішнє листя,
кружлятиму з небес
i нечутним падінням
сніжинок
пристану на твої вії -
одне лиш бажання горітиме,
(ні, не горітиме),
скорішe жеврітиме
в останніх відлисках
крижинок,
що реінкарнують y краплі -
я затамую подих:
розчинитись би отак
назАвжди...
