- Агов, хто-небудь,
простягніть мені руку,
щоб стримати
трохи
падіння це вічне.
«-ні-і ру-у-у-ку-у!..» - луною
і більше –
ні звуку.
Занурююсь глибше
у муку
і відчай.
Біжу
світ за очі
у пошуках раю
чи краю –
не знаю
(невідання - краще).
Блукаю
лісами,
знаходжу
ті самі
яри,
пустирі,
нетрі,
звалища,
хащі.
Вертаю
до хати –
три баби дупаті
сидять за столом
і бухають
безбожно.
Зневіра,
і Лінь,
і мать їхня
Апатія…
Погнати б їх геть ,
але зараз
не можна,
бо лишуся сам,
а самому –
не цукор…
- Вціди-но, стара,
грам зі сто
або двісті.
Ади, помогло,
поквитався я з мукою -
нарешті Не_Сам
у великому
місті.
