Маляр живописав - як бачить око
з-під брів рудих. А бачило воно
до божевілля ясно і глибоко.
де в світі холодно і голодно.
Потворності краса - життя відбиток,
в очах убогість, руки, як коріння.
Неначе сум на полотні розлито,
в напрузі тиші - дике голосіння.
З'їдають не картоплю - свою долю...
Поки в руках селянських болі снили,
із пензлів душі випустив на волю,
неначе сів на лаві разом з ними.
Він між ними ховався від пекла,
. що звалось довкіллям,
бо прийшов з паралельних світів
. аксіоми Евкліда.
За собою приніс
. кольорів незнайоме світіння
для незрілого світу,
. якого усі ми є діти.
Світ дивився на нього,
. як жовтими віями - сонях,
як дорога у полі - сліди,
. що ніяк не зіллються.
Одночасно душею
. у двох нерозгаданих ролях -
для людей загадковий,
. реальний для своїх іллюзій.
Розтирав на палітрі не фарб блискітливу олійність -
колір пристрастей,
. колір гріха у порочному колі.
Барви калейдоскопності,
. ночі паризьких обіймів
в чорнозем полотна
. переносив майстерно рукою.
Пелюсткова прозорість і очі здивованих квітів,
опівнічна усмішка кав'ярень -
. озлоблений вишкір.
І розвіює плям кольоровість імпресії вітер,
підкидає стальної ажурності Ейфеля вище.
На прозорому тлі полотна -
. зорі риски в польоті,
як у дівчини очі -
. червоні від недосипання.
Легковажиться Арль,
. по-осінньому у позолоті...
А у скроню, як спис, вістря пензля -
. вершина страждання!
Буревієм, зачиненим в кліть черепної коробки,
б'ються роздуми і каламутять прозору реальність.
Несподіваний ранок,
. без спокою ніч, день короткий
засина. І уже край життя -
. нелякаюча крайність...
Він прийшов,
перетнувши розмеженість простору й часу,
світлоквітну палітру обрав, промінявши комфортність.
І пішов,
розчинивши сучасність його в передчасність.
...Обірвалася пісня в четвертій октаві на форте!
