Тиша знову. Вітер стих.
Буревій пішов за обрій.
Помстою природніх сил
відкарав.
Дисонансом цей хорал
некерованих мелодій,
здичавілої краси
була гра.
Вже невидимий скрипаль
натягає сонця струни
від світліючих хмарин
до землі,
до наляканих полів,
посилає щедрий струмінь -
чи надію, чи дари
десь у даль.
На краю безсилих хмар
ще бурмоче хтось за пругом,
диким левом вдалині
засина.
Та нікому не страшна
ця знесилена потуга.
Добре літо вже послів
засила.
Дихає волого парк,
покраплинно клени плачуть,
край дороги ще струмок
добіга.
І усмішка-райдуга
кольори свої найкращі
заплітає у вінок
нам у дар.
