то, здається, було на Андрія. в вівторок, а може, в четвер.
він відправив їй запит у друзі, і все закрутилось одразу.
так, вона мала рацію, певно. тому-то так складно тепер
не тримати на неї ні зло, ні образу.
і була незручною такою - чужа, чудна.
навіть мова, якою зверталась, була сливе іноземна.
він писав їй цитати і вірші, й спрагло сягали дна
ті слова, які він засівав у душі, мов зерна.
засинала зима, умостившись під неба крилом,
тьмяно блимали зорі у хмарній його високості.
обіцяв подзвонити, писати частіше, прислати фотоальбом.
і, можливо, заїхати в гості.
переплавити думку на слово, слово - у чин,
бо інакше нічого не варті ці вірші й плакати.
так, вона була інша. ті, хто її учив,
не навчили боятися чи брехати.
тож доводила: те, що для когось форма, для мене суть.
і тоді він казав: ти смішна у своєму пориві.
часом, сонце, слова навантаження не несуть.
вони просто красиві.
там, де блякне повага і дружба, любов - поготів.
щось у серці кришилось, пекло, розсипалось до решти.
він пішов з демонстрації - там не було прапорів.
там, щоправда, були арешти.
він давно вже почав воювати на два фронти.
і страшенно стомився від внутрішнього двобою.
раз уранці вона написала: будь ласка, не кидай понти,
поясни, що з тобою.
і тривала весна, повнокровна, немов ріка.
всі пусті обіцянки втонули в її віроломних водах.
він мовчав, а вона чекала одним-одного рядка,
зачаївши подих.
якось треба було виживати при цьому тяжінні слабім,
коли все, що лишилося, - слів розсипані крихти
й цуценятко із плямою чорною - білий Бім -
у широкому космосі, де так боляче дихати.
епілоги таких діалогів - безсонних ночей мовчазні вітряки,
і об лопаті правди ламаються списи ілюзій.
як же важко було їй, правдивій з собою, таки
чесно визнати: більше ніхто одне одному, навіть не друзі.
і сказати собі: той, хто здався, насправді погано хотів.
і не зрадити мрії, здолавши зневіру і втому.
врешті-решт, перед нею був мільйон відкриттів.
і провина за ці відкриття не лежала на ньому.
#відкритийкосмос
10-11.06.2017
