«Я до труни цей вечір не забуду:
До твого прислухався лагідного сну
І раптом зрозумів, почувши тишу,
Як порожньо, і мертве все повсюди…»
(Поль Верлен)
Вечір гусне дощавим туманом,
Міцною кавою,
Що холоне на столі дерев’яному,
Соком горобини
Витиснутим в прозорий келишок часу:
Саме в такий вечір
Пишуться вірші, за які потім вбивають.
Вечір, коли Атман
Раптом летить у небо чужих снів,
Коли душа мандрує лісами
Давно зрубаними,
Давно перетвореними в попіл та порох,
Яким потім вбивали людей,
Хащами-пралісами, де живуть почварки:
Давно зниклі, яких навіть імена забуті,
Вечір,
Коли вірші пишуться, за які потім вбивають.
Але раптом:
Якщо хвилини ковтаєш старим вином,
І раптом розумієш, що все померло –
Все, навіть душі перехожих за вікнами,
Навіть поезія вчорашнього дня:
Розумієш: неможливо вбити те,
Що померти не може…
