Ковтає Сонячне Яйце кошлатий віл
На ймення Морок без повернення назовні,
І Місто світиться розсипаним на стіл
Вугіллям тліючим чавунної жаровні
З його принадою палить єретиків,
Які змінити праісторію жадали
Сумної карми транформації віків,
Що Сонце схованим у вічності тримала,
Немов заклад Богів, що грали в «кості» ним,
І під жаровнею віками гріли кості,
А понад жаром безнадії сивий дим
В безодню неба плив... А вихід ніби осьде-
Яйцем би Сонячним те викатати все,
Що на кістках століть прокляттям їли черви
Сумного Міста... Тільки з"їдене Яйце-
Вугіллям смажена для Мороку вечеря.
