| © Aleks, 23-05-2017
|
Біліє в самотині у гаю
Маленьке поле з білої ромашки.
Ромашко,бачив долю я твою.
Ніхто не знає,як росла ти тяжко.
Тебе вогнем палили вороги,
Тебе орда додолу похилила.
Та не здалася,не зів'яла ти,
В своїм стебельці ти граніт ростила.
Тебе топтали руси і ляхи,
Ти бачила й османів силу грізну.
А ти росла,шукала ти шляхи
В серця синівські,доки ще не пізно.
Тебе в тюрмі імперській катували,
Тебе кидали в кожен тяжкий бій.
А ти згиналась,мучилась,стогнала,
Але не йшла,не йшла на супокій.
Тебе,ромашко,голодом морили,
Тебе,ромашко,кинули в війну.
Вони хотіли,та тебе не вбили,
Всіх знищили-залишили одну.
Та ось підріс граніт,що ти плекала.
Тепер його,ромашко,не ховай.
Розквітни ти тепер,як розквітала,
Розквітне й з тисяч квітів білий гай.
Це той граніт,що виріс у тобі.
Це той граніт,що стане монолітом.
Це той граніт,що стане в боротьбі,
А ти,ромашко,вічно будеш жити!
Розквітли білим цвітом в нас гаї.
Чекали твої діти цю хвилину.
Тепер-граніт ми,пращури твої,
Твої сади,Ромашко-Україно...
|
|
|
не сподобалось сподобалось дуже сподобалось |
|
