І досі, повертаючи одним оком,
тільки одним, бодай, у минуле
я мовчки розкраюю серце
і затихаю - стільки болю
ховається всередині тієї мене.
Закидую біль на одне плече.
Смуток - на інше.
Нап'ялюю дику дивну посмішку
людини, котрій все байдуже
роблю перший крок
до сміхотливих світлофорів,
пересмішливих хмар куряви
і страхітливого визжання гальм -
то на переході щойно ледь не збили
чоловіка з клунками, котрий якусь мить
був мною. А чи, може, це
я була ним.
Ішла кудись, обвішана торбами,
брудна і обірвана,
а за мною -
холодний і голодний неспокій.
