«Бородатий ангеле Ви насправді
Просто ліричний поет
Що бажає дізнатися все про Париж...»
(Гійом Аполлінер)
Серед глупої ночі епохи занепаду
Коли навіть Місяць заколочує себе в труну
Міжзоряних астролябій, і Муза мовчить
(Їй зашили рота шовковими нитками,
Тканими в Китаї роверів),
До мене в хату-фортецю сарматську
Залетів бородатий ангел
У чорній хламиді замість білої,
На порохотязі замість крил,
У боліварі замість вітру кучерів,
З рукописом замість саксофона
(У раю теж грають джаз – а ви і не знали),
Він завітав у мою квартиру-келію ненароком,
Чи то помилково, чи то випадково,
Чи просто зазирнув – як там живе безнадія,
Але йому потрібен був не я, а дивак Франсуа,
І то не богемний містик, а поет мрій,
І то не колишній солдат абсурду, а філософ,
Він не знав, йо Війон давно помер
(А може й ні – може він досі блукає
У пошуках себе і пише послання братам,
Що лишаться жити опісля нас),
А може просто – такі у нього жарти,
Бо всі бородаті ангели – ліричні поети,
І він лише хотів дізнатися про Париж – все,
А не тільки про пічкурів, що пливуть Сеною
Під мостом Мірабо, а потім під мостом Альма,
А потім під мостом Згоди і мостом Каррузель,
Бо пічкур – йому то що, не йому з моста Мистецтв
Кидатися головою в воду брудну і холодну,
Зображаючи «найкращого в світі потопельника»
Яко Маркес – блукалець спеки,
Але в мене не було часу пояснювати,
Що в мене немає ста років самотності,
Є тільки хвилина в якій я живу,
Є тільки темрява, в якій я мислю,
Є тільки я, що є насправді ілюзією,
І що я не полковник, а лише капітан,
І то поранений колись в голову,
Хоча мені теж ніхто не пише,
Що це місто тільки трохи Париж нагадує,
Насправді це Едо, а я самурай,
Що вихоплює з простору шматочки весни
І складає з них фрази – перед останнім зітханням.
