Новинами зіжмакані думки
впиваються, примушують до росту.
Втопаєш у безвиході нічній --
і бачиш пересохлими очима,
як сходяться ворожих дві руки,
мов механізм, заведено і просто
на схриплому у валці світовій,
надсадженому горлі пілігрима.
У кожного – чистилище своє:
у мстивих, перебіжчиків, героїв;
насмішники у натовпі бредуть,
із губ своїх не витерши зловтіхи.
Урочий час у мороці проб’є,
і рушить всяк – без голосу і зброї,
забравши все добро своє і лють,
туди, де вищі запити і віхи.
Ми жертвували частками себе,
мільйонами безмовних і зотлілих,
заради прав на ситий самоплин
і на подачку вічного дитинства.
Прозорий дзвін розхитано гуде,
щоденності основи побіліли,
не вирісши, ти платиш сорок цін
за прикру школу пізнього учнівства.
І ось уже -- пронизливий тунель,
без права на повернення і відчай.
Чи досягнемо світла у кінці,
чи згинемо без сили і без руху?
Чи зійдуть над антенами осель,
над вбогим і занедбаним узбіччям
танцюючі мигливі пломінці
з незримих рук одержаного духу?
