-А ти холодний! -Та просто осінь
Прийшла у душу знов на чай,
А на десерт і спогадів принесла тінь.
Я все пручався, вона ж: "Навіть не благай!!"
-І що, невже прогнав незвану гостю??
-Та ні, вона сильніша, я не зміг.
А осінь мстилася мені зі злостю
За те, що я кохання наше не вберіг.
А я любив тебе, любив всім серцем.
-Знаю, і я любила, та...не судилось нам.
-Тепер назавджи буду я вигнанцем,
Бо ж винен, знаю, винен у всьому сам:
Не цінував тебе, до інших загравав.
Все розуміла ти, та була поруч всеодно.
Пізно усвідомив: тебе я щиро покохав,
Та потонуло вже кохання нашого судно.
-Ти правий між нами вже нема вогню.
Лишилась іскорка в холодному попелі,
А наші крила обпалені впали в безодню,
Самі ж ми - в сльозах гірких потоплені..
-Пробач, повинен йти назавжди вже,
За все прости, кохана і щаслива будь,
Тебе хай Господь повсякчас береже,
А мене ти просто як сон відпусти і забудь.
Із цим словами він слухавку поклав,
Закололо в серці, заболіла вмить душа.
Навіщо зустрів, чому так сильно покохав,
Якщо ж кохання - це така важка ноша?
