| © Михайло Нечитайло, 22-03-2017
|
Упаду в твоє життя, ніби град у спілу землю,
Упаду в твоє життя, ніби осінь у ріллю,
А надворі не весна, і не день, надворі темно,
Тож спіткнуся в тій пітьмі, сподівання розіллю.
Сподівання розіллю у спориш життя високий,
Сподівання розіллю, щоби втали, як вода,
І залишиться журба, і той хлопчик кароокий,
Що з-за сивих скронь питає, чи душа ще молода.
А душа ще молода, як трава зелена в маї,
А душа ще молода, як дитячий сон з казок,
Тільки сивий подих скронь понад тілом пролітає,
Гне додолу, до землі, як дозрілий колосок.
Як дозрілий колосок губить зерно у негоду,
Як дозрілий колосок все тьмяніє на дощах,
Так і я свої літа знов розхлюпую, як воду,
І розхлюпуюся сам у розхлюпаних літах.
У розхлюпаних літах все ж душа не пнеться в сирість,
У розхлюпаних літах упаду в твоє життя,
Як покоси на погоду, на твою надіюсь милість,
Як орел із високості, упаду без каяття.
Упаду без каяття, без надії й сподівання,
Упаду без каяття, перемелений гріхом,
Громом, осінню, дощем упаду в своє кохання,
Упаду в твоє життя, наче в мрію перед сном.
Як у мрію перед сном, бо чи я в житті тім треба,
Цього знати я й не хочу, хай все буде ув імлі,
Бо ходжу я по землі, ти, як сонце, у півнеба,
А коли здіймаюсь в небо, ти внизу, як сіль землі.
Ти внизу, як сіль землі, на протоптаній стежині,
У своїх життя хоромах, наче ластівка в гнізді,
І летять літа, як птахи, забираючи по днині,
Мою душу з тої мрії, де були ми молоді.
Як були ми молоді ще, доля так стелила килим,
Що в життя, як до театру, через різні йшли фойє,
Знати б, що по тексту п’єси я для тебе стану милим,
В першій дії, не в останній, впав би я в життя твоє.
У твоє життя упав би в першій дії до антракту,
У твоє життя упав би, наче плуг на цілину,
І хліби тоді родили б не по мрії, а по факту,
Не було б лиш цього вірша, де люблю тебе одну.
Не було б лиш цього вірша, а можливо, в тім і доля,
Щоб єднати нас опісля всіх опущених куліс,
Щоб горіли наші душі серед вижатого поля,
Бо життя – не рівна стежка, бо життя – воно навскіс.
Не було б воно так навскіс, не було би в нім надії,
Все спліталося б у струни ще у першій борозні,
І було би нудно жити, раз колись позбувшись мрії,
Що колись із літ прийдешніх посміхнешся ти мені.
А без тої, без усмішки, не народжував би слово,
Не народжував би душу, щоб цвіла, як навесні,
Я не знаю, чи на світі завжди праведність основа,
Як тобою між гріхами тільки й милий світ мені.
Як тобою між гріхами я живу і воскресаю,
Як тобою між гріхами я цвіту, як травень-май,
Ти для мене… ти для мене… ти для мене… я не знаю,
Та без тебе я німію, я нікчемнію украй.
Та без тебе я німію, навіть сам для себе гину,
А з тобою я для світу мов народжую свята,
Хай мені це все здається, та тебе я не покину,
Бо з тобою я планета, а без тебе – пустота.
Бо з тобою я планета, в цьому суть мене усього,
Бо з тобою я планета, хай населена чи ні,
Не важливо, бо на світі завжди йшов до слова того,
Котре всім несу із серця, котре вклала ти мені.
Хай жита стікають зерном і колосяться щороку,
Сивиною хай укриє доля наші всі літа,
Я без тебе не збираюсь по землі ступити й кроку,
Хай ти навіть запізніла, хай ти тричі не свята.
Хай ти тричі запізніла, не запізнишся ніколи,
Хай нас доля розлучила, та вона нас і звела,
Не для роду, не для крові, для розмови біля столу,
Із якої виростає два закоханих крила.
Із якої виростає… навіть ми самі не в змозі
Розпізнати й зрозуміти штрих написаний судьби,
Ми знаходимось душею на незнаній нам дорозі,
Із незнаним нам довіку смислом нашої ходьби.
Ми знаходимось душею, ти і я, така вже доля,
Може, тут вона і різна, може, тут вона на двох,
Ми знаходимось душею на невидимім роздоллі,
Де гуляє спільна доля, котру бачить тільки Бог.
|
|
|
не сподобалось сподобалось дуже сподобалось |
|
